сім.

То й самий вибух. Похмурий ліс різко став світлим від сили, яку випускають там на зовні. Я осмілилася повернутися та глянути, що там відбуваються. Все кепсько. Я вийшла. Навіть, якщо це велика моя помилка, я допоможу. Почала розглядати детальніше усе, що відбувається. Керівник Віуклі грається силами з двома ройнальтами. Майк уміло б’ється з такою ж кількістю ройнальтами. Його сила в кулаках розрізає повітря, ніж, який чикає свого часу в поясі юнака, виблискує від світла, яке  визирає зі сторони керівника. Старі, замучені долоні пускають пекучі промені. Вони двоє справляться. Та ту ройнальтів не четверо, їх п’ятеро. І це й один ззаду мене.

Я відхиляюся від удару. Нога піднімається догори та дає міцний удар в груді п’ятого. Тіло падає та не лежить на землі довгий час, підскакує і починає знову нападати на мене. Це буде складно. Виходжу в центр, там більше місця. В голові перебираються ідеї, що взяти, щоб поранити його, в то й час я відхиляюся від ударів. Ручка. Рука проскользує в кишені, де лежить уже давно забута мною ручка. Я вийняла її. Не встигла. Він вдарив мене у живіт. Я падаю. Та ще не безсильна. Встає та дивитися на мене зверху. Ручка стискається в моїх руках. В його очах уже світиться перемога, але нажаль вона пропадає. Моя нога заплутується в його, він падає не встигає піднятися, я уже на ньому. Долоня лягає на його ліве плече, притримуючи його. Рука з ручкою врізається в його ногу. Крик від болю. Але не одного…двійного. Долоня на плечі віддає фіолетове світло. Я відчуваю пекучість. Та я не відірвую руку від нього. Крик, досі, лунає. Мою руку забирають від нього. Та піднімають мене.

-ти збожеволіла! – зі злість каже до мене Майк.

Я була зла, не була під контролем, я просто збожеволіла…

Нічого не чую, а дивлюся на свою долоню,  яка ще досі пече. Невже це моя сила? В такому ж тумані я сідаю у машину та ми знову рушаємо.