Поруч завжди

Вона виходить заміж за інше життя. Вже завтра під бурхливі оплески та вигуки вже трохи нетверезих родичів «гірко» вона стане дружиною. І її партія, на заздрість усім незаміжнім сестрам, буде вдалою. Молодий двадцяти семи річний підприємець з непоганим власним авто та визубреними манерами – ідеальний варіант, гарантія спокійного безтурботного життя для неї та її дітей. Те, чого в сучасному світі так бракує. Те, про що вона мріяла. Те, що зробить її щасливою.
Ось тільки, як би соромно не було зізнатися самій собі, думки її зараз зовсім не про завтрашнього чоловіка-підприємця, а зовсім про іншого хлопця. І сльози маленькими діамантиками смутку торкаються губ, що ледь помітно трясуться. 
Того іншого хлопця звати Джон Гуддер і він був природженим рок-музикантом. Вже й не згадати, коли вперше вона зустріла його, цього двохметрового засмаглого худорлявого парубка. Може, вони вчилися разом у одному ВУЗі або працювали на одній роботі. Та, скоріш за все, вона побачила його вперше на концерті молодих рок-гуртів їхнього маленького міста, що схоже чимось незбагненним на Париж. Височезний красень зачіпав струни електро-гітари в унісон зі струнами її ще зовсім юного серденька. І вона щиро вірила, що пісні, що тоді виконувались, були про неї. Особливо та, якою гурт, що, як пізніше з’ясувалося, мав назву «Паролі», завершував свій тріумфальний не для стадіону Уемблі, та точно для неї, виступ. Та пісня мала назву «Він буде поруч завжди». 
(…Саме в цю мить вона встала, щоб ввімкнути демо-запис цієї пісні. Та продовжити спогади про Джона…)
Так-от, коли Джон завершив композицію «Він буде поруч завжди» своїм фірмовим гітарним соло, вона навіть не стримала кількох випадкових сліз. І Джон, зійшовши зі сцени та поклавши в бік гітару, сів біля неї. 
Так само, як і точне місце їх першої зустрічі, вона не могла вже й пригадати, про що саме вони вперше говорили з Джоном. Може, про любов чи про кіно, може, про Кіру Найтлі або Джонні Деппа, «Бітлз» чи «Океан Ельзи», сигарети чи наркотики, а, може, про все це разом взяте, та зараз це не так вже і важливо. Бо коли двоє споріднених людей розмовляють про щось так довго, сам факт їхньої розмови набуває куди більшого значення теми діалогу. 
Зустріч з Джоном змінила її життя. Власне, вона реанімувала її буття. Кожен ранок її вуста шепотіли їй: «Джонні». І з цим самим ім’ям вона йшла до сну. 
Вони познайомились в лютому, неважливо де, за яких обставин, та саме в лютому, бо лютий – найхолодніший місяць у році, що настає хоча б для того, щоб закохані грілися. І ще ніколи в її житті лютий не був таким теплим. А потім весняними пролісками стосунки з Джоном розпускали свої перші квіти, розквітаючи досі незнаними обом розкішними садами. 
Весна того року була напрочуд райдужна. У них з Джоном було улюблене кафе у центрі міста, де вони регулярно ходили, щоб поласувати ексклюзивними шоколадними кексами. А ще частенько забігали до неї додому та пили улюблене вино з троянд, заплутуючи пальці у волосся. У Джона, як у справжнього рокера, був байк, на якому вони катались улюбленим містом. І для неї не було нічого кращого, ніж сидіти на задньому сидінні того байку, мчати дорогами долі туди, куди вів він. Джон був її компасом, маяком. Її цілителем. Він був поруч завжди.
Десь на початку серпня у двері двох сердець постукав незнаний до цього часу холод – і вони з Джоном почали регулярно сваритися. Їй не вистачало уваги, Джон все більше поринав у світ рок-музики, пропадаючи на репетиціях на роз’їздах. А кохання не любить вокзалів. Гурт «Паролі» ставав дедалі популярнішим, на пісню «Він буде поруч завжди» навіть вийшов кліп, який активно крутили кілька регіональних каналів, а радіостанції не переставали оздоблювати свої вечірні ефіри гітарними прикрасами Джона та музикою його команди. Та бачились вони дедалі рідше. Серпень впускав небувалий холод, ризикуючи почуттями двох обраних. 
Вересень розпалив біду. Зазвичай, це місяць початків, адже саме першого вересня діти вперше йдуть до школи, в той час як їх батьки рахують курчат і збирають горіхи. Та кожен початок знаходить кінця. То був трагічний вересень. На початку вересня вона вже рішуче надумала розірвати стосунки з Джоном. Надто різними здавалися характери та погляди на життя. Гуддер все частіше пропадав на рок-н-ролльних вечірках, на які ніколи її не брав, і частенько випивав, приходячи на обрамлені такою рідкістю зустрічі в геть нетверезо-вбитому стані. Звичайно, протилежності притягуються, та іноді їхні заряди  закінчуються. Сідають батарейки. 
То був вечір шістнадцятого вересня. Вона набралась рішучості та набрала його ввечері. Сказала все, що мала, все, що так боялася говорити останні кілька місяців. Про свої недоспані ночі, про свої виплакані сльози та нестерпні страждання, спричинені його егоїстичною поведінкою. Про те, що страшенно втомилася. І про те, що однозначно вирішила закінчити стосунки. Він усе мовчав. Вона говорила все більше та різкіше, аж доки в якийсь момент замовкла. 
Настала його черга говорити. І те, що сказав він, було шокуючим. У Джона пневмонія. Спочатку вона не повірила. Вона знала, що він хворіє, кашляє трохи, температура, але пневмонія... Це було несподівано. Вона навіть подумала, що він все вигадав, він і раніше любив прикрашати реальність власними фантазіями, як у своїх піснях, а тепер, мабуть, вирішив у такий спосіб втримати її, не дати їй піти. Та все було не так – Джон говорив правду.
Якимось дивним чином їхні стосунки все ж витримали удари конфліктів і пережили сварки. Вересень та жовтень подарували ще по кілька теплих зустрічей двох щасливих людей. Джон все рідше кашляв, і взагалі виглядав як ніколи бадьоро. Вони збирали кленове листя у парках та співали пісні осіннього змісту. Особливо, ту, найдорожчу пісню. «Він буде поруч завжди». І вона, як ніколи щиро, вірила в це.
Шістнадцятого листопада, рівно через два місяці після їхньої «майже розлуки», близько полудня рок-гітарист Джон Гуддер помер у спальні. Він дзвонив їй перед самісіньким поглядом смерті. Вона чомусь не взяла тоді слухавку. Чи то справи…Чи то спала…Якого біса не взяла трубку?...В останнє не взяла???...
Він ж співав, обіцяв, що буде поруч завжди. Невже збрехав?...
Наступні два роки вона майже не пам’ятає. Щось робила. Десь була, та в основному вдома. Одна. Співала пісень, чи не щодня прибирала, їла, засинала. Вже без нього. А, може, і з ним. Ті два роки ніби огорнуті туманом, важко щось згадати. Навіть того, звідки взявся її майбутній наречений, перспективний підприємець, вона вже й не згадає. Точно хтось порадив, познайомив. Це могла бути мама. Мама постійно заважала її самотності в той період. І, звісно, хвилювалась за єдину доньку, яка перебувала в повній ізоляції від суспільства цілих два роки. Коли та навідувалась провідати доньку, її чекав жах. Бо та не мила голову, добре погладшала, постійно витирала полиці, які і так уже, мов щойно куплені. А ще ця гуркітлива музика без упину. Ну як тут не рятувати чадо? Ось і з’явився бізнесмен. Ось і буде донька щаслива. Ось і забудеться той двохметровий рокер. Він мамі ніколи не подобався. 
Стосунки з новим кавалером складалися непросто. Вона і досі не знає, любить його чи ні. Певне, скоріш за все просто набридло бути одній. Та і мама переживає, а це не є добре. Та і він її точно любить. Інакше навіщо ці величезні букети та красномовні жести уваги? Він її любить. А їй і так добре. Джона ж все-одно же нема. А, може, і є. Адже він обіцяв. Він буде поруч завжди…
Настав її головний день. Її весілля почалось у метушні. Всі довкола крутились навколо неї, вдягали сукню, вітали, щось дарували, кудись бігли. Весілля – це завжди велика катастрофа. Та її весілля особливе. 
Підприємця поки поруч ще нема, він прийде ввечері, така вже традиція. Весь день вона зі своїми гостями святкує. А він – зі своїми. А ввечері він прийде, щоб залишитись з нею назавжди. 
Гостей з її боку близько п’ятдесяти. В основному, родичі, багатьох з яких вона навіть не знає, та мама казала, що то її родичі, а маму треба слухати. Є ще кілька найближчих подруг. Та їй чомусь не хочеться бачитись ні з ким. Побути б наодинці, десь на краю світу, де ніхто не чіпатиме, де ніхто не залізе у твої думки, де лише стіни периметру власної самотності. Або десь там, де Джон Гуддер гратиме свій нетлінний хіт «Він буде поруч завжди».
Ні, цього не може бути. Надто багато вона думає про минуле. Це неможливо. Може, просто схожість. Та здається, ніби саме зараз лунає ця пісня. Вона закриває очі. Не вірить, що це можливо. Вона сама собі це вигадала. Звісно ж. На її весіллі з багатим підприємцем не може лунати відлуння минулого і така пісня. Мама б точно не дозволила. Треба заспокоїтись. Взяти себе в руки. Це лише мить божевілля, вона скоро мине.
Вона розплющила очі та взяла в руки келих, наповнений по вінця. Треба трохи випити, щоб заспокоїтись. Вино з троянд. Точнісінько таке, як тоді. Чому серед усіх напоїв вона куштує саме зараз саме його? Ні, їй точно не здалося. На її весіллі лунає така знайома пісня «Він буде поруч завжди». 
Захотілося, хай як це і безглуздо, повірити, що це можливо, що Джонні, коханий Джонні, грає он там в кутку з музикантами їхню рідну пісню, вона повертає голову до них, та там лише запрошені мамою музиканти, вони дограють останні ноти пісні «Він буде поруч завжди», навіть не здогадуючись, що вони зараз роблять.
Сльози непрохано завітали в очі. Сценарій весілля зовсім не такий, яким вона його уявляла. Це чийсь жахливий жарт, чиїсь жорстокі ігри сиплють сіль на її, здавалося, давно загоєну рану в, напевне, головний день її життя. І, як колись, після втрати Джона, нестерпно захотілося їсти. Тоді вона добряче погладшала, заїдаючи горе солодощами та малорухливістю. Вона взяла кекс. Шоколадний кекс. Точно такий, як тоді, коли вони з Джоном Гуддером сиділи в кафе. Люди довкола радіють, вони насолоджуються святом, не підозрюючи про те, які почуття відчуває головна героїня сьогоднішнього дійства. 
З приходом вечора на подвір’ї з’явилися нові люди – гості з боку нареченого. Більшість з них ще більше посилювали її ностальгію звуками мотоциклів, на яких приїхали. І коли, одягнений у розкішний костюм, до неї підійшов двохметровий засмаглий красень Джон Гуддер, щоб обмінятися з нею кільцями та поєднати долі, вона вже зовсім не здивувалася. Адже вона виходить заміж за власне життя. А він лише виконує давно дану обіцянку. Він буде поруч завжди…