Розділ 1

— Слухай, подруго! Ти впевнена, що варто так далеко заходити? Я розумію твій стан, але… 

— Я своєї думки не зміню! — кажу твердо. Міцніше обхоплюю пальцями кермо, тому що нерви знову починають здавати. Ще не вистачало розревітися просто на ходу в автомобілі. 

— Ти тільки тримайся там, добре? — просить Настя. — Я ж хвилююсь. 

— Я тримаюсь, — кажу абсолютно не переконливо і закінчую цей дзвінок. 

Скеровую автомобіль на територію нещодавно збудованого житлового комплексу і чекаю, поки підніметься шлагбаум. Мені подобається тут. Тихе місце, ще не всі квартири заселені, мало людей. Саме те, що мені зараз треба. 

Залишаю автомобіль на стоянці біля будинку і вирішую трохи пізніше відігнати її на підземну парковку. Спочатку хочу подивитися свою квартиру. 

В момент, коли хочу зайти в будинок разом із валізою, на вулицю виходить молода дівчина з візочком. У ньому зовсім маленька крихітка дивиться на цей світ блакитними оченятами. 

Бачу її — і серце від болю стискається. Відчуваю, що ось-ось плакати буду. 

Притримую для молодої матусі двері й, коли вона виходить, сама заходжу в фоє. Тут дуже просторо та світло. Ліфт також новесенький і просто блищить. 

Піднімаюсь на восьмий поверх і відмикаю двері свого нового житла. Переступаю поріг і залишаю валізу в коридорі. Тут простора кухня-студія і чимала спальня. Мені шалено подобаються панорамні вікна, з яких видно інші будинки та всю територію біля цього будинку. 

Помічаю ту саму дівчину на майданчику внизу. Вона сидить на лавці, і вся її увага прикута до телефону. Візок вона штовхає рукою туди-сюди, але жодного разу не піднімає голову, щоб глянути, як там її донечка. 

Відвертаюсь від вікна в той момент, коли в сумці починає дзвонити телефон. Я знаю, хто це, тому відповідаю одразу.

— Привіт, тату! 

— Ти на місці? — питає. 

— Так, якраз оглядаю тут усе, — кажу і сідаю на диван. — Гарна квартира. Дякую. 

— Для мене головне, щоб ти була щасливою, — голос тата сумний. Я розумію, що він дуже сильно хвилюється за мене, і мені шкода, що я сама до цього довела. На жаль, інакше просто не можу. 

— Мені потрібен час, — шепочу. 

— Я знаю. Телефонуй мені, добре? — просить.

— Звісно. Я люблю тебе.

— А я — тебе.

Кладу телефон на стіл, а сама йду у ванну кімнату і мию обличчя холодною водою. Мій погляд торкається маленького шраму на лобі — і серце стискається від болю. Я ніколи не зможу викреслити зі своїх спогадів ту ніч. Мені з цим жити. І, на жаль, навіть втеча від реальності не допоможе. 

Щоб якось розвіятися, вирішую сходити в магазин за продуктами. У квартирі стерильна чистота і немає навіть чаю чи кави. 

Замикаю квартиру, спускаюсь ліфтом вниз і сідаю в автомобіль. Супермаркет розташований недалеко, але покупок буде багато, тому автівка допоможе доставити все сюди. 

Довго ходжу поміж рядів й обираю те, що мені треба. Шопінг чудово допомагає позбутися депресії хоча б на деякий час. В результаті виходить чотири величезні пакети, які заледве вдається доставити до багажника. 

Цього разу їду на підземну стоянку і знаходжу там своє місце. Поки дістаю з багажника пакети, поруч паркується величезний позашляховик. З салону виходить не менш габаритний чоловік і кидає у мій бік короткий погляд. 

Схоже, цей тип не вилазить зі спортзалу. Футболка на ньому мало не рветься. Чесно кажучи, не люблю таких чоловіків. У мене таке відчуття складається, що цей може задушити у своїх обіймах. 

В момент, коли розумію, що надто довго про нього розмірковую, чоловік вже йде до ліфта. Доводиться пришвидшитись, але зробити це з важкими пакетами не так-то й просто. 

— Заждіть! — кричу, коли він збирається натиснути кнопку ліфта і залишити мене тут. 

На щастя, він цього не робить і чекає, поки зайду всередину. Кнопку таки натискає і дивиться тільки перед собою. 

— Ви також на восьмому живете? — вирішую бути хорошою дівчинкою і познайомитися. — То ми тепер сусіди! Я — Софія.

— Гордій, — відповідає сухо. У мене відчуття, що цей чоловік готовий відправити мене під три чорти, але тримається. 

А ще він невихований чурбан! Навіть не подумав допомогти мені з пакетами! 

Двері ліфта відчиняються, і він виходить першим. Не каже жодного слова. Наче взагалі забуває про мою присутність. Дивлюсь на його широку спину, міцні руки, в яких сили хоч відбавляй, і розумію, що з цим типом краще взагалі не говорити. 

Двері за його спиною гримають, і я залишаюсь у коридорі одна. 

А може й добре, що в мене такий мовчазний сусід. Я ж за спокоєм сюди приїхала, а тут його хоч відбавляй.

Сюрпрайз-сюрпрайз❤️ Я й словом не обмовилась про новинку)) Так уже хотілось зробити неочікувану приємність) Авторка буде дуже вдячна за подаровану зірочку ❤️ Додавайте книгу у бібліотеку, щоб не пропустити оновлень. Графік незмінний: щодня, крім вихідних.  Завжди ваша, Міла Мур❤️