Глава 96. Занадто особисто

Після слів Данила в квартирі стало зовсім тихо. Навіть сусідка перестала плакати. Усі дивились на хлопчика.

— Він так сказав? — дуже тихо запитала Марина.

Данило кивнув.

— Він сказав… "твій тато не живе з вами… але приходить інколи"…

Марина відчула, як серце почало битися швидше. Це вже не просто спостереження. Це знав хтось, хто або чув їхні розмови… або знав сім’ю.

Ігор повільно сказав:

— Це знають одиниці.

Артем теж напружився.

— Це не сусідка. Це хтось ближче.

Марина почала згадувати. Хто знав? Родичі. Подруги. Декілька знайомих. І…

Вона раптом завмерла.

— Вчителька Максима… — тихо сказала вона.

— Вона знає? — запитав Ігор.

— Так… вона питала… чому тато інколи забирає, інколи ні…

Максим теж втрутився:

— Вона знає… вона питала, з ким ми живемо…

Артем задумався.

— Але це все одно… мало.

Телефон знову завібрував.

Марина вже боялась відкривати. Але відкрила.

"Ви думаєте не в той бік."

Вона показала іншим.

Ігор тихо сказав:

— Він читає нашу реакцію.

Артем кивнув.

— Він хоче, щоб ми підозрювали всіх.

Сусідка Оля тихо сказала:

— Я правда не знала… я не винна…

Марина глянула на неї. Злість трохи стихла. Вона зрозуміла — та просто була необережною.

— Добре… йдіть поки… — тихо сказала Марина.

Оля кивнула і швидко вийшла. Двері зачинились.

Максим тихо спитав:

— Це хтось знайомий?

Марина не знала, що відповісти.

— Можливо.

Данило притиснувся до неї.

— Я боюсь…

Вона обняла його.

— Я поруч.

Ігор підійшов до вікна.

— Патруль стоїть.

Артем тихо сказав:

— Це означає, що він далеко не поїхав.

Марина відчула нову хвилю страху.

— Він може бути тут…

Телефон знову засвітився.

Нове повідомлення.

"Подивись під двері."

Усі одночасно повернулись до входу.

Марина повільно підійшла.

На підлозі під дверима лежав білий конверт.