Глава 20. Те, що починається без слів

Наступні дні змінилися...

Не різко. Не помітно для стороннього. Але для Марини — все стало іншим.

Артем більше не приходив без причини. Не стояв довго на кухні. Не залишався до пізнього вечора.

Але він був поруч.

Зранку — тихий стук у стіну.
Раз.

Марина відповідала.
Два.

Наче "доброго ранку".

Максим це помітив першим.

— Він уже встав.

Марина усміхнулась.

— Так.

Іноді вони випадково зустрічались у під’їзді. Він допомагав донести пакети. Один раз полагодив дверну ручку. Іншого разу мовчки поставив біля її дверей пакет із фруктами.

Без записки.

Вона зрозуміла, що це від нього.

Увечері вона тихо постукала в стіну.

Раз.

Звідти — два.

— Дякую… — прошепотіла вона.

У відповідь — один тихий стук.

Одного вечора Максим заснув раніше. Данило теж. У квартирі було тихо. Марина сиділа на підлозі біля стіни, як уже звикла.

Вона не стукала. Просто сиділа.

І раптом — з іншого боку почулися кроки. Потім звук. Наче щось поставили до стіни.

Марина нахилилась.

І почула його голос...

Дуже тихо. Майже пошепки.

— Ти там?

Вона завмерла.

Серце різко забилось.

— Так… — відповіла вона так само тихо.

Кілька секунд мовчання.

— Діти сплять?

— Так.

— Добре.

Вона усміхнулась.

— Ти сьогодні мовчиш.

— Думаю.

— Про що?

Він не відповів одразу.

— Про те, що мені стало страшно.

Марина затамувала подих.

— Через що?

— Через те, що я почав чекати вечора.

Серце стиснулось.

— Я теж… — тихо сказала вона.

Тиша стала теплою.

— Марина…

— Так?

— Якщо одного дня я… — він замовк.

— Що?

— Якщо я почну віддалятись… не зупиняй мене.

Вона відчула, як всередині все протестує.

— Чому?

— Бо інакше я не зможу піти.

Слова прозвучали боляче чесно.

Марина заплющила очі.

— А якщо я не хочу, щоб ти йшов?

З іншого боку — тиша. Довга.

Вона вже подумала, що він не відповість.

Але потім почула:

— Тоді буде ще складніше.

Марина провела долонею по стіні.

— Мені вже складно.

І в цей момент з іншого боку він теж торкнувся стіни.

Вона відчула це, наче їхні руки майже зустрілись.