Ода про барана. Із щоденника (не) порочної баби

Тим хто не читав блог.

Жив баран, в нього був тугий характер та лобова кістка 10 сантиметрів завтовшки. І він цим гордився.
В якийсь момент напівсонний баран підіймається із м'якої солом'яної підстилки, погляд його ще не розтуманився після довгого сну, в голові паморочиться і його заносить в бік, не сильно, але достатньо, для того, щоб баран мусив зробити крок в сторону, аби не впасти. На диво, він залишився стояти, це не був його перший крок, просто він був першим успішним. Баран встояв. Якийсь час він все ще туманним поглядом дивиться на свої копита, а потім робить ще один крок в сторону, потім ще, і ще, і ще. І от очі барана наповнюються… ні, не розумінням, до розуміння, як завжди, ще дуже далеко, вони наповнюються сліпою впевненістю та неймовірною гордістю. Воно горде з того, що знайшло свій шлях, впевнене, що він єдино правильний. Воно не знає собі ціни, але впевнене, що НЕОЦІНЕННИЙ, це про нього.
Баран, піднявши бороду, йде вперед, не озираючись, не сумніваючись. Сотні інших тварин трапляється на його шляху, але він не зважає на їхні жалюгідні слова, якщо хтось стоїть посеред його шляху, то доля цього дурня бути затоптаним чи перекинутим, адже ніхто з них не баран. Він все далі просувається своїм шляхом, гордий гірський муфлон б'є копитом, здіймаючи хмари куряви, дихає вогнем. Він не має рівних у буцанні та плюванні в очі, а самиці стеляться перед першим з баранів. Його шлях йде вперед, але не має кінцевої мети, радість він отримує в процесі. Очі давно призвичаїлись до зручних барв і він вже не шукає інших, досить було втриматись на ногах, щоб зрозуміти, що цей обмежений світ створений для його копит.
Ось так і тиняються ці барани в різні сторони світу, залишаючи за собою перевернуті горшки, насрані купи та набиті синці, толку з них ніякого, тільки шкода. Вони ніколи не придумають нічого нового, ніколи не змінять цей світ, не досягнуть зір чи морських глибин. У своїй голові вони вже кращі ніж всі навкруги, не розуміючи, що досконалість це крутий схил, на який можна тільки карапкатись вверх, або котитись вниз, а вершини нікому не досягнути. Він надто стрімкий, щоб на ньому стояти, чи сидіти, тільки рухатись. Тому коли баран вважає, що досяг вершини – він вже котиться вниз.