Кинути виклик богам

Нещадно штормило. Пінисті гребені хвиль із погрозливим ревом накочувалися на корабель, вдарялись об щоглу потужними наскоками так, ніби сам владика світових вод силкувався зігнати весь свій праведний гнів та лють на мандрівників, які порушити кордон Кровавого моря посміли, покарати зайд [1] за нахабність.

Гуркотіло. Чорне свинцеве небо тричі поспіль розітнула зигзагоподібна розжарена блискавка, на коротку мить освітивши перелякані обличчя мореплавців. Знову роздався грім — і знову блиснуло.

Корпус корабля стогнучи тріщав, благаючи про допомогу, проте намарно: кожен, хто заборонені води перетне, неодмінно смерть страшну пізнає. Бог морів немилосердний. Усі це знають. Та все ж мореплавці вирішили кинути йому виклик. А все заради величної мети — віднайти нарешті секрет безсмертя, героями на батьківщину повернутися, навіки прославившись. Але чи вдасться їм це?

***

— Ми всі загинемо!!! — волала команда, знесилено борючись зі стихією. Вологе мотуззя вп’ялося їм в руки до крові, поламані весла, яких ще досі не проковтнуло безжальне море, безнадійно валялися палубою, і бризки від страшних гребенів очі застеляли.

— Відставити паніку!!!!!! — гаркнув на них капітан, праву сторону обличчя якого, від скроні аж до підборіддя, перерізував глибокий шрам. Його пальці міцно вчепилися за штурвал, ніби за останню надію. Вони мусять дістатися цілі — інакше й бути не може. Одначе…

Капітан окинув втомленим поглядом те, що залишилося від корабля. Його серце враз обіллялося кров’ю: простягнута долі щогла, порвані на шмаття вітрила, то тут, то там валялися дерев’яні уламки… Капітанові і в голові не вкладалося, як за якусь годину невтомної боротьби із буремним штормом його викохане судно дощенту обгризлося широчезною пащекою голодного морського чудовиська. Немислимо просто!

А все починалося так чудово: спокійне море, ні хмаринки навкруг. До жаданої цятки на карті, випадково відібраної, як трофей, із запеклим боєм у піратів, залишалося рукою подати. Аж тут зненацька — так швидко, що ніхто й не сподівався, — чисте лазурове небо оповило погрозливе хмаровиння, обгортаючи шир пітьмою, води притьмом розбурхалися, валом накидаючись на корабель, — почався справжній-справжнісінький шторм, якого капітан ще ніколи за своє життя не бачив.

Невже легенди не брешуть — і безсмертя дійсно оберігають боги? Капітан не йняв цьому віри.

А батько його попереджав! «Не забавляйсь із долею, — напучував жорстоко він, — не дарма боги нам рамки життя встановили. Хто відважиться обхитрити їх, у муках достоту сконає. Так, навіть якщо і є спосіб жити вічно, краще його не знати. Не гніви богів, синку. Спали карту. Знищ її, не бери гріх на душу, богів побійся».

Але капітан занадто впертий, не як з клоччя батіг [2]: якщо щось в голову собі поклав, і поготів не виб’єш. Тому й зібрав найкращих, охочих в небезпечну подорож вирушати та яким нічого було втрачати.

А тепер вони тут, на поталу морським хвилям віддані: корабель майже знищений, найкращих його моряків поволі відбирає Кроваве море…

Чи шкодує капітан про скоєне? Ані краплини. Недарма його корабель «Нескоримим» прозваний. Якщо все вдасться, їхні жертви винагородяться сповна.

Капітан випростався на повен зріст, вкотре оглянув корабель (але тепер в його погляді палала тверда впевненість в те, що, попри всі перешкоди, небезпечна затія в кінцевому висліді вдасться) та виголосив, перекрикуючи рев богів:

— Мої друзі! Вже не перший рік ми з вами пліч-о-пліч немислимі перешкоди долаємо, що ого-го! Із таких колотнеч, які й найвигадливішому казкареві не присняться, сухими, можна сказати, із води всякчас виходили, то що нам тоді якийсь жалюгідний шторм? Може, він і накликаний богами, а може, й ні, та ми не здамося. Наша мета благородна: від хвороб та смерті людство врятувати, надію на батьківщину принести. Невже ми здолали весь шлях надарма? Ні, друзі, аж ніяк! Хай буде що буде, а ми, попри біль та втому, таки дістанемося таємничого острова й еліксир безсмертя здобудемо!

А про себе, погладивши любовно штурвал, стиха в почуттях прошипів:

— Навіть якщо й загинемо, не здамося — нізащо на світі.

[1] Зайда — чужоземний загарбник.

[2] Як (мов, ні́би і т. ін.) з кло́ччя батіг — який не має твердого характеру; безвольний, не здатний що-небудь вирішувати самостійно.