Розділ 18. «Кровавих Місяців принцеса непорочною мусить бути». Селест

🥀

«Принцеса з племені Єдиних тільки тоді повною мірою сяйливим вінцем пишатиметься, якщо невинність перед ликом Кровавих Місяців зберегти зуміє — чи достатньо справедлива ця умова для досягнення миру?».

Із «Літопису древніх»

П’ять ударів серця — рівно стільки знадобилося Селест для того, аби остаточно збагнути: імпульсивний посмик в бік Антареса виявився помилкою, небезпечною хибою. Віддаль — а точніше, її абсолютна відсутність, — водночас і спуджувала [1], і кров до шаленства збурювала. На відстані подиху його блакитні очі дивилися на неї лукаво, пропікаючи наскрізь, та заразом і щиро, без ані краплини потаємности, що дивним чином її бентежило. Неправильно якось. Ненормально! Нібито перед нею зараз не наслідний принц Атлантиди розпростерся долі, не блідолиций Зимній, з яким вона добралася способу [2] угоди вкладати, всякчас на вістрі ножа балансуючи, а цілком звичайний юнак, яких повно-повнісінько в селищах Проклятого лісу зростає, — титулу та надмірної пихи позбавлений.

«З таким хлопцем було б вельми цікаво товаришувати», — несподівано прошмигнуло Селест в думці, але вона миттєво відсахнулася від неї, мов від поривчастого помаху небесної сталі. Ще чого їй не вистачало — із диявольським поріддям знатися! Доста [3] з неї і того, що вона прямо в самісінькому серці їхнього кодла пробуватиме…

— Про що задумалася? — прогугнів Антарес їй в долоню. Селест, блискавично виводячись з хитлявого стану, ледве його розчула.

— Помовч, — нагострюючи вуха, наказала вона. А втім, долоню все-таки прибрала.

Антарес лиш гмикнув, теж обернувшись в увагу. І то вчасно: неподалік, за пару метрів від них, прозвучав доволі знайомий голос, який линув немов із потойбіччя — голос її загиблого коханого, Астарта.

Неможливо…

— Щось занадто багато зібрань Ордену останнім часом, не знаходиш?

Селест довелося докласти невимовних зусиль, аби не виказати себе необережним хапливим руханням. Злегка підвівши голову, вона збагнула, що зморена останніми подіями свідомість манівцями її повела. Авжеж, Астарт не міг бути тут, а тим паче аж ніяк не міг він вижити після стрічі із чупакаброю. Вона ж бо сама бачила його обезкровлене тіло, сама була свідком того, як коханого віддали землі. Ані верша ані ворітниця [4] навіть снувати про таке!

Немає його більше!

Немає!..

Нема…

Поза всякими сумнівами, голос, ламкий та юнацький, належав молодшому братові Астарта — дванадтицятилітньому Терові.

— Бо часи нині непрості, — звично ухилився від прямої відповіді Зореслав.

— Та все ж… — понуро похилившись й трохи відставши від побратима, сторожко озирнувся Тер. Боязко продовжив: — Чи не перегинаємо ми часом палку? Якщо до короля дійдуть наші посиденьки…

— Не дійдуть, якщо ніхто не розклепає [5], — різко спинившись та на носках крутнувшись, гостро заперечив Зореслав. Ще й глянув сердито, на місці хлопця припікаючи, мовляв: суди́ти-гу́дити [6] будеш, життя твоє на пекло перетвориться, не сумнівайся навіть. А втім, на Тера мовчазне попередження це ніяк не вплинуло, радше навпаки: ще більше розбурхало, назовні глибоко приховані істинні емоції вивело.

— Угу, і вистачило в когось розуму на принца замах здійняти, — нагородивши Зореслава обвинувачувальним поглядом, випнув груди той.

— Це була необхідність. — Тихий тон Зореслава виражав не що інше, як люту ненависть.

— Наше плем’я під удар підставити? Мало нам Великої війни було, щоб тепер до нас каральний загін вирушив?

— Ти не розумієш! — затріпотіли від роздратування ніздрі Зореслава.

— А як я зрозуміти щось можу, коли ви мене за маленького сприймаєте й постійно із засідань витуряєте? — Тер здійнявся навшпиньки, аби здатися вищим. А проте це ні на дрібку не покращило його становища. — Я маю право знати! — відчеканив він голосно, з пекучим надривом. — І то більше за інших, бо це мого брата безпосередньо стосується, чи не так?

Селест мимоволі напружилася. З якого це побиту [7] Тер Астарта сюди приплів? Невже він теж був причетний до цього загадкового Ордену? Несусвітниця якась…

— Все гаразд? — знавісніло мружачись, зупинився біля Зореслава дебелий чоловік, якого Селест бачила вперше. І хоча він був вбраний в звичайну селянську робу — грубу льняну сорочку та прості сірі штани, підперезані мотузкою, — та проте погляд його випромінював владу. Либонь, доволі поважне становище займав він, що навіть Зореслав трохи під його увагою знітився. Одначе сум’яття тривало недовго.

— Цілком, — навіть не подивившись на чоловіка, відповів він твердо. Тоді махнув рукою, мовляв, не зважайте, ситуація не варта вашої трати часу.

А коли за процесією й слід захолов, проскрипів холодно:

— Як гадаєш, смерть твого брата — звичайна випадковість?