Розділ 17. Щиросердна розмова під пурпуровим заходом сонця. Анта́рес

⚔️

«Сяйлива троянда свобідна дотіль, допоки цілком і повністю на волю блідоликої криги не віддалася».

Із «Літопису древніх»

— Невже достоту так складно? — повторив своє запитання Антарес, відкрито спостерігаючи за Селест, лице якої аж пашіло вогнем.

— Пристати на пропозицію Зимнього — все одно що волі позбутися, — кинувши на нього зненависний погляд, прошипіла зі злістю вона.

Невідь-чому, а ця фраза зачепила Антареса, мов небесною сталлю серце полоснула.

— Образливо, знаєш, — та все ж таки з улесливою посмішкою протягнув він.

— А що, невже, не криючись, заприсягнешся, що Зимні навсправжки заслужили довір’я?

— Не знаю, як там з іншими Зимніми, а мені ти довіряти можеш. Бо я, на відміну від декого, — з притиском наголосив Антарес і взявся долонею за лезо меча, яке Селест, захоплена якимсь безрозсудно сміливим наміром, зуміла притиснути йому до грудей, а відтак м’яко вбік відсунув та жбурнув якомога далі жалюгідну подобу криці, — по-перше, дію в рамках Закону, а по-друге, ще не скоїв нічого такого, що змусило б тебе сумніватися в мені.

Селест важко зглитнула і відвела погляд. Промовчала, ніби води в рот набрала.

Виморено зітхнувши, Антарес наблизився мало не впритул до Селест, спонукуючи її подивитися на нього, уважною до його наступних слів бути.

— Я зла тобі не бажаю. Все, чого я прагну: аби виконувався Закон, від букви до букви, і край. Так, в Кригожарі житиметься тобі непросто, це правда: ще те осяче кубло. До того ж нові обов’язки, важка ноша королеви... Все чуже та осоружне. Але я для того й поруч — щоб допомагати, напучувати. Захищати, коли зайде потреба. Не ворог я тобі, Селест, — будь ласка, закарбуй це в своїй тямці, — не ворог.

Та Селест вперто продовжувала зиркати на нього спідлоба, неначе Антарес, як стій та бач, пряме уособлення всіх її бід. І як їм спрацюватися, при такому розкладі?

В думці пригнічений, Антарес відвернувся й простягнувся долі, ошую [1] від Селест, заклавши руки за голову. Ще трохи помовчав, прислухаючись до стоголосся Проклятого лісу, і тільки-но тоді знову повторився:

— В тебе в запасі було ще декілька днів, тоді чому на завідомий програшний двобій мене викликала? Невже аж так терміново до Кригожару закортіло? Ти ж із рідними ніби попрощатися хотіла, ні?

— Пф, — Селест пирхнула, не приховуючи своєї неприязні. І блиснула на нього з викликом: — А ти не думав, що я… просто хотіла, ну-у, потягнути час, м-м-м?

— Не зрозумів, — геть спантеличився Антарес. — Тобто ти мені локшину на вуха повісила?

— Ага, а ти взяв і повівся, — нервово хихикнула Селест.

— Хитро! — присвиснув той, подивившись іншими очима на дівчину.

— Ще б пак.

— Значить, із рідними прощатися ти не хотіла?

— Із якими ще рідними, Антаресе? — пройняла його сердитим позирком Селест. — В мене нікого, окрім брата, не залишилося! А той, як тобі красно відомо, вештається де завгодно, тільки не вдома.

Ніби присоромившись нежданої відвертості, вона прожогом відвернула очі, в кутиках яких вже встигли затремтіти небажані сльози. Антарес настільки від них відвик, що вперше за довгий час почувався розгублено, ні в сих ні в тих, і цей стан йому аж ніяк не сподобався.

— Що сталося з твоїми батьками? — згодом, через мить, яка здалася вічністю, поцікавився Антарес.

— Загинули.

Антарес запустив очі під лоба: живосилом з неї все витягувати треба.

— А детальніше можна?

— Не можна, — відгризнулася Селест, ще й губи на додачу скривила.

— А якщо я скажу «будь ласка»? — підвівся на одному лікті Антарес.

— Навіщо тобі це знати? — повторила його позу вона, майже здавшись.

— Бо я твій охоронець.

— Ну, тоді я можу не хвилюватися за своє життя. — Селест притьмом впала додолу, відвівши зір на пурпурове призахідне небо, яке розпростерлося над густим віттям дерев, що перепліталося сіткою межи собою.

— Ти нестерпна! — заричав Антарес, теж пруднувшись спиною долу.

Залягло тривале мовчання, яке першою урвала — о, диво! — Кровавих Місяців принцеса:

— Вони загинули. — Її голос був тихим, утробним, немов линув із найпотаємніших закапелків душі. — Ніщо не передвіщало біди, проте водномить нещастя настигло мою сім’ю — спідтиха підкралося. Вісім років тому надійшла звістка з Атланти: моїх батьків знайшли мертвими на околиці Проклятого лісу, з десятками ножових поранень від небесної сталі, несумісних із життям. Чому? За що? Досі не дійму віри. Нереалістично все якось сталося, неправильно, несправедливо!.. Мої батьки були добропорядними людьми, нікому дорогу не переходили. Просто поїхали продавати крам, як і завжди. А тут якась Зимня паскуда… обірвала їм життя… ганебним немилосердним способом!.. — здавлено завершила Селест, явно стримуючи ридання.

— Це ще не доведено, — пробелькотів Антарес. Авжеж, він знав цю історія, та все ж йому було цікаво довідатися про неї саме з вуст Селест: можливо, вона розповіла б щось новеньке, чого немає в архівних записах. Але, на жаль, його спіткало розчарування.