Розділ 16. Двобій. Селест

🥀

«Стати на герці із Зимнім — все одно що на краю прірви опинитися. Але якщо вже до самого краю ти підібрався, май хоробрість безстрашно плигнути вниз».

Із «Літопису древніх»

Коли їхні мечі — довжелезний, з обох боків загострений, та короткий й односічний — вперше з брязкотом схрестилися, Селест мало не випустила зброю з рук. Нічого притаювати, дужим виявився удар — такої сили, що вона, заледве не хряпнувшись [1], аж по вогкій драглистій землі черевиками ковзнула. До другого випаду Селест вже підготувалася: стала в оборонну стійку, сильніше обійняла руків’я й відпарирувала з гідністю. А потім ще та ще. Сріблясті та блакитні леза спалахували омахами [2] в повітрі, силкуючись розпалити пожарище небувалих масштабів й аж до самого піднебесся густим куривом, в’ючись, здійнятися, застуваючи звивисто-попелястими клубами сонце.

Перші хвилини бою оживили Селест, витверезили, від жагучих ілюзій звільнили. Давно призабута енергія розбурхувала кров, м’язи розривала, і в скронях забухкало.

Хай буде що буде, а герць цей Селест твердо налаштована вистояти з честю, як і належить спадкоємниці славетного роду Нескоримих.

Ретельно маневруючи полем битви, Антарес обрушував на Селест серію виважених, чітко продуманих ударів, неначе випробовував, намагався прочитати кожен порух її тіла, щоби, зрештою, слабкі місця віднайти. А їх в неї, варто визнати, просто достолиха [3]! Все-таки нестача тренувань давалася взнаки.

(Після смерті батька вдосконаленням навичок мечника Селест зайнявся її брат, одначе без відповідного завзяття, досить легкомисно, несерйозно. Та й не до того йому тоді, на той момент шістнадцятилітньому, було, позаяк на його ще досить молоді та незміцнілі плечі звалилася тяжка ноша єдиного годувальника.)

Ясна річ, Антарес просто таки не міг не зауважити слабку підготовку Селест, та проте меч все ще в її руках, а значить…

— Ти піддаєшся?! — зустрівшись із черговим розмашистим випадом, який був націлений в її лівий бік, вражено верескнула Селест.

— Якось не хочеться, знаєш, аби бій цей виявився найкоротшим в моєму житті, — зухвало вишкірився Антарес, небезпечно орудуючи розкішним мечем.

— Як великодушно!

— Замість того, щоб теревені правити, може, трохи тактику зміниш? А то нудно щось стало…

Селест сама собі фиркнула: геть знудився, бачте, принц… Гостроти йому не вистачає, ач! Одначе в одному він правду дійсно таки мав: слід було терміново змінювати тактику, інакше…

Гостре жало суперечливих почуттів пронизало їй серце.

А про «інакше» вона старалася навіть не думати.

Антарес вдарив знову зверху вниз, але тепер замість сліпого парирування Селест пригнулася й різко змахнула клинком. Антарес вчасно вивернувся, проте лезо із глухим звуком встигло врізатися йому в корпус. Диви, який завбачливий: кольчугу під вільну сорочку одягнув. Відразу видно, справдешній воїн. Трясця!

— Сміливо, — не очікуючи подібного вибрику, на мить зупинився Антарес. Його очі спалахнули непідробним інтересом.

Селест, не гаючи ні секунди, скористалася його тимчасовим ошелешенням і сама в контрнаступ пішла — навідліг швидкими короткими наскоками мечем замахала. Антарес не пас задніх і запалисто відбивався, відкидаючи зустрічними ударами зброю.

— Це вже більш схоже на поєдинок, — в запалі боротьби схвально мугикнув він. — А якщо так…

І зробив клинком різкий оберт, на сталь добряче надавив, явно силкуючись обеззброїти Селест. Але безрезультатно. Хутко зорієнтувавшись, та пірнула під вістря меча й осипала супротивника градом колючих ударів, які Антарес з легкістю парирував, немовбито йому завиграшки було.

З першого погляду видно: наслідний принц Атлантиди до безтями закоханий в бриніння леза, в іскри, що від схрещування мечів увсебіч розсіюються, в прискорене серцебиття, в той опал [4], коли перестаєш помічати будь-що, окрім малюнка бою та скажених очей опонента.

— Шкодуєш, що не народився сотню років тому? — Селест завдала блискавичного удару, виставивши руки вперед. Антарес ухилився, впавши на одне коліно. Лезо з характерним свистом розсікло повітря над його головою.

— Як тобі сказати… — Антарес випростався й, охоплений новим азартом, із подвоєною силою ринувся в атаку.

— А що? Здобув би неабияку славу. Навіки б своє ім’я в історію вписав, — Селест відбивалася широкими порухами меча.

— Мені й без Великої війни Кроваві Місяці підготували особливе місце у праву руч від себе. А ти? — зненацька перевів розмову він, рубонувши знаскоку клинком.

— А я б не допустила війни, — скреготнула зубами від люті Селест, ледве встигнувши відмахнутися, відскочивши вбік. Вістря меча розтяло повітря за лічені сантиметри від її шиї, обдавши подихом вітру.

Щиро кажучи, Селест вже дещо втомилася, й це виразилося на її сконцентрованості: змахи клинком ставали дедалі млявішими, а удари — не такими точними та потужними, як би їй хотілося.