Розділ 14. Милосердя Самотньої вежі. Анта́рес

⚔️

«Від зламаної небесної сталі позбуваються,

а от що зі зраненою душею робити?»

Із «Літопису древніх»

Антаресові ще ніколи не було так добре, як досі. Дивна суміш, яку Селест, не криючись, намісила, однозначно краща за всі відомі йому королівські знадоби [1], разом взяті: від отрути не залишилося й сліду, тому рани практично затягнулися, в голові прояснилося й навіть біль перестав його проймати… Дивовижа! Безсумнівно, Проклятий ліс приховує ще безліч секретів, що й із того світу повернути здатні. От би розкрити їх всі, до останку!

Але погожий настрій зіпсувала палка суперечка Нескоримих, випадковим свідком якої, проти своєї волі, став Антарес. Ті, відколи Зореслав повернувся спозарання із шастань нічних, розрепетувалися прямісінько над його вухом, геть не стримуючись у висловлюваннях та всякчас лайкою його обкладаючи:

— Якого лихого ти цього бусурмана в наш дім запросила?!

— А що, потрібно було його на поталу нечисті віддати?!

— Йому б не завадило трохи Проклятим лісом надихатися.

— Так не можна, Зореславе! Наш дім завжди був відкритий для тих, хто допомоги потребує.

— Тільки не для Зимніх, — прошипів ненависно той. — Не для тих, хто різав направо й наліво наш люд. Батько цього точно не схвалив би.

— От тільки не треба сюди мертвого батька приписувати! Що зроблено, те зроблено.

— Повірити не можу: в тебе був такий шанс, Селест, до Кровавих Місяців блідоликого відправити, а ти взяла його й, оком не моргнувши, проґавила!

Ненароком розбуджений, Антарес і далі вдавав би сплячого, якби не та обстава, що сама присутність Зореслава — й кожна його репліка — до сказу доводила. Закипаючи од злості, він насилу стримувався, щоби не вихопити клинок із піхов та не встромити його Зореславу акурат в серце.

— Якщо так вже смерті моєї бажаєш, — стиха озвався, зрештою не стерпівши, Антарес, — тоді на поєдинок мене викликай. Ницо сестрою прикриватися.

— А далебі! — повернувся до нього вкрай розчухраний Зореслав. Його очі метали громи та блискавки навсібіч, а рука миттєво до меча на поясі потягнулася. Як на Єдиного, дійшов мимовільного висновку Антарес, той аж занадто Зимню вдачу мав.

Антарес, неквапливо піднявшись, став навпроти Зореслава й теж до холодного руків’я, на стегні причепленого, торкнувся.

Вочевидь, відчувши, що в повітрі смаленим вовком запахло, Селест сміливо стала між ними.

— Дуелі не буде, — прошипіла грізно вона й на Антареса виразно глянула, очі звузивши, мовляв: ти обіцяв братові не шкодити, то ж, будь такий люб’язний, запал свій пригаси. Відтак звернулася до Зореслава: — Не буде, затямив?

Деякий час Антарес та Зореслав незмигно вивчали один одного ворожими поглядами.

— І який нечистий мене попутав присягами розкидуватися, га? — зітхнув перший Антарес й прибрав долоню.

Зореслав, невдоволено скреготнувши зубами, згодом теж від клинка відсахнувся.

— Колись ти здорово пошкодуєш про те, що врятувала йому життя, — рубаючи кожне слово, обернувся до Селест він, — та буде запізно — Кровавий Місяць суддя.

І, гидливо сплюнувши, пішов геть. Тільки й скрипнули за ним залізні завіси.

Селест, дивлячись братові вслід, сутужно видихнула:

— От і поговорили…

А відтак втомлено провела пальцями по чолі, змахуючи дрібні волосинки. Сонячні промені ковзнули по її змарнілому обличчю та сутулих гострих плечах, заплуталися в скуйовдженій косі й перед олов’яним поглядом поблякли — весь вигляд Селест аж волав про те, що вона цілу ніч не змикала повік. Невже про нього, не відходячи, дбала? Чомусь ця думка врізалася в серце Антареса, важким каменем груди здавила, змусивши його мертвотно збліднути, а в скронях засіло невимовне питання, відповіді на яке він, напевно, ніколи так і не дізнається: чому Селест, справді, не дозволила йому загинути цієї ночі? Мінус одна проблема для неї, до того ж і королю б добряче дошкулила…

— Не зважай на слова мого брата, — глухим голосом обірвала йому потік міркувань Селест. — З огляду на останні події він трохи не в собі…

— Я помітив. — Антарес до сих пір пам’ятав спробу Зореслава нацькувати на нього чупакабру. Запевне, той до віку не вгамується, поки під Кровавими Місяцями відлунюється бодай одне крижане серце.

— Батько прийняв би тебе на нічліг, — зненацька змінила тему Селест, полоснувши його важким сталевим позирком. — Ми — не Зимні, милосердя нам відоме.

А затим вона стрімким кроком зайшла йому за спину й, змусивши його сісти, вправними рухами взялася знімати пов’язки. Подеколи, оцінюючи, задоволено мугикала.

— Як почуваєшся? — втираючи мазь йому в згоїни [2], відчужено поцікавилася вона.

— Ніби вдруге на світ народився, — силкуючись відігнати незвичне відчуття теплих долонь на своїй шкірі, від яких його хребет немовбито вогняні стріли, вкрай знавіснівшись, вражали, чесно зізнався Антарес.