Розділ 13. Полум’я над кригою не владне. Селест

🥀

«Сяйлива трояндо, не смій розум свій губити в почуттях нестримних, розсудливість ти зберігай. Стріча сяйливої троянди та криги рідко коли не до біди приводить».

Із «Літопису древніх»

Неждане стукотіння сполохнуло дрімливиці. Селест кинула швидкий погляд на вікно, за яким на тлі темного вечірнього неба палахкотіло червоне зарево. Невже брат нарешті повернувся додому зі своїх таємних походеньок вчасно, не до настання пізньої ночі? Аж не віриться!

Відігнавши залишки сну, Селест спрожогу підірвалася з місця й відчинила двері.

А відтак сильно ними захлопнула.

Замість рідного обличчя брата перед нею виднілося лице Антареса.

Прокляття! Прийшов таки, не забарився, хай йому сім гаспид!!

— І це так у вас прийнято зустрічати гостей?

Розпачливо гаркнувши, Селест зібралася на силі й поволі прочинила двері.

— Чого тобі?

— Додержуюся слова, — прихилений одним боком до одвірка, просто мовив Антарес. — Ти не передумала?

— Ні, сьогодні я залишуся вдома, — зім’яла розсерджено губи Селест.

— Шкода… Прокаталася б на місяцептахові, а це небувала честь!

— Місяцептахові? — миттю оживилася Селест й визирнула назовні в пошуках тварини. Авжеж, в Проклятому лісі повно-повнісінько цих чудових істот, але в порівнянні з королівськими місяцептахами вони зазвичай менші. І вільні. Нікому ж бо й в голову не приходило їх осідлувати… Однак надворі не було й натяку на місяцептаха.

— Не на кораблі ж я сюди дібрався, — злегка повів плечима Антарес, мовляв, це ж само собою зрозуміло, і сіпнувся, ніби цей мимовільний рух завдав йому болю. Опісля звабно всміхнувся, намагаючись приховати незручність, та запізно. Селест відразу збагнула, що з Антаресом щось не так: блідніший, ніж зазвичай, він без живого блиску в очах стежив за нею, а це не могло не насторожувати…

— Із тобою все гаразд? — вихопилося з Селест.

— А що, переживаєш за мене? — нахилився до неї Антарес, спокусливо вигнувши вуста. Але невимушений настрій тривав недовго. В полі його зору опинився меч, недбало залишений при вході. — Овва! Що я бачу? Мій ріднесенький клинок! Нумо посунься.

І він нахабно протиснуся досередини. Селест, наче водномить позбувшись мови, тільки лиш мовчки спостерігала за його самовіллям.

— Значить, таки дійсно то Зореслав був. Цікаво… — проводячи пальцями по лезу меча, звільна, ніби сам до себе, прошепотів Антарес. Коли зненацька віддав наказ: — Поклич-но свого братика, сонце, розмова є.

Селест проти волі сполотніла, але зрештою твердо відповіла:

— Не можу. Його немає вдома. Якщо забереш меч, ваш… кхм, конфлікт вважатиметься вичерпаним?

— Чи вичерпаним? — Антарес солодко всміхнувся. — Ні, ти що, люба? Він намагався мене вбити, таке не пробачається. Хіба що… — Він окинув її уважним поглядом. Селест аж морозом по шкірі обдало. — Хоча ні, — сам собі заперечив Антарес, — тиждень прощання із рідними тобі обіцяв же ж.

— Ти прямо людина слова, — кисло скривилася Селест.

— А то! — Антарес змахнув зброєю туди-сюди, перевіряючи вагу руків’я, а потому повернув меч на місце. — Хай брат насолоджується трофеєм, — пояснив він Селест, яка вже геть перестала щось розуміти. — Здобув він все-таки його в хоч і нечесному, але герці.

Селест, не стримавшись, пирхнула.

— То, кажеш, брата зараз немає вдома? — Антарес зацікавлено нахилив голову.

— Допустимо, — Селест, картаючи себе за нерозважливість, зробила крок до виходу.

— І ти саменька на хазяйстві зосталася? — Антарес несподівано осудливо вигнув брови. — Вельми нерозсудливо з боку твого брата залишати тебе саму. Замок цей — ласа для ракл [1] приманка.

— Окрім тебе, сюди доднесь ніхто не навідувався.

— Ну, звісно, — ні краплини не повірив їй Антарес і обернувся, щоби детальніше розгледіти обставу розкішної зали. — Ткані килими, дорогі гобелени на стінах, золоті канделябри… М-м-м, шик та блиск!

На знущання це Селест лиш очі хотіла була закотити (бо певна: в порівнянні з Кригожаром все пишне убранство її помешкання миттю пов’яне), та враз, шокована, застигла: на спині Антареса, крізь чорну цупку тканину подорожнього плаща, потроху просочувалася червона рідина, яку ні з чим не переплутати.

— В тебе кров. — Голос Селест проти волі задрижав.

— Що? — Антарес повернув до неї затуманений погляд. — Ах, не зважай. То дрібниці.

— Дрібниці? — мало не вибухнула Селест. — Кого цього разу в Проклятому лісі надибав?

— Нікого. Забудь.

Роздратований, Антарес поплентався до виходу, але не пройшов і метра — заточився. Якби не Селест, яка якраз підтримала його, неодмінно б звалився додолу.

— Дрібниці, кажеш?

— Чи тобі не байдужки до мене, Кровавих Місяців принцесо? — прошепотів змарніло Антарес.