Розділ 12. Справдешнє покарання. Анта́рес

⚔️

«Небесна сталь тіло ранить, а слово — душу, пере́ймом аж до самісіньких кісток розкраюючи її. Бігме, непідробна істина сильніше за обосічний меч здатна ранити».

Із «Літопису древніх»

Попервах, за часів Великої війни особливо, підземні лабіринти Кригожару аж роїлися ворогами, зрадниками. Їхні стони та лементування розлунювалися сирими від одвічної вологи стінами, які повіки стали мовчазними свідками безпощадних та вщерть просякнутих немилосердям тортур. В той непростий час в хід йшли будь-які методи, навіть заборонені, позаяк мета виправдовує засоби, чи не так?

Антарес досить багато часу проводив тут, і не тільки тоді, коли зазнавав покарання. Тиша темничних камер по-своєму його заспокоювала, змушувала роздумувати над багатьма речами на кшталт хто стоїть за потаємним рухом опору, згадував пропалу безвісти маму, обплітався сумнівами щодо того, чи впорається із ношею, що на нього покладена…

І тепер він знову в цьому місці: до болю звиклий, в очікуванні кари відверто нудьгував, мало не продірявлюючи зором кам’яну стіну. До того ж і ніч тягнулася невимовно довго, що Антарес навіть й не помітив, як його дрімота зморила. Пробудився він від різкого звуку — заскрипіли ґрати й до камери явився батько в супроводі двох кремезних вартових.

— Де твоя дипломатія, Антаресе? — з порога проштрикнув його гострим, немов вістря меча, поглядом Деморіс, на що Антарес лиш губи зім’яв. — Коли ти навчишся нарешті тримати язика за зубами?

— Невже я не заслуговую знати правду? — спересердя прошипів Антарес, одначе в його словах прослизнув і відчай.

— Ну ось, знову… — незадоволено прицмокнув Деморіс, ніби сподівався, що його син за ніч одумається, прийде до правильних висновків, покориться, а натомість той геть не спокутувався, ба більше, твердо був налаштований баламутством займатися.

— Що сталося з мамою? — й далі наполягав на своєму Антарес. Хай би там що, хоч кров’ю стече, а сьогодні він конче докопається до істини. — Годі мене побрехеньками годувати!

— Селена заслуговувала кари, — крижаним тоном відказав Деморіс, на що Антарес нервово розреготався. Нестримний сміх його луною віддався.

— Рябої кобили сон! Що зробила такого непростимого жінка, яка рік за роком мовчки всі твої зради терпіла?

— Із запроданцем злигалася.

Від різкого, мов ніж, звинувачення, Антаресу неначе рот заціпило.

— Не може такого бути, — через певний час спромігся видавити з себе він. М’язи на його руках мимовіль напряглися, густа кров окропила підлогу, та проте Антарес на це вже давно не зважав. Цієї миті ніщо не мало значення, окрім нечулих очей короля. — Не знаю, навіщо тобі затялося на неї хулу нести[1], та моя матір не могла вчинити настільки стидки́й вчинок.

— Пам’ять — зрадлива штука. Вибрики її можуть злощасними виявитися, — філософськи прорік Деморіс. — Материнське тепло було для тебе найціннішим скарбом, міцною фортецею в лихі часи, коли батько, як тобі тоді здавалося, всякчас пригноблював утискаючи тебе, хоча це й заради твого добра було. Твій дитячий розум навіть і не збирався помічати дволикості поруч — справжнього ворога, хто лиш смерті твоєї бажав.

— Що ти несеш?.. — Від крайньої межі зосередження Антаресові аж в скронях загуло.

Деморіс владно клацнув пальцями, наказуючи вартовим покинути приміщення, а відтак примостився на стілець, закинувши ногу на ногу.

— Хочеш знати правду? — після того як за вартовими зачинилися двері, окинув пронизливим поглядом він сина. — Гаразд, буде тобі правда. Дійсно, досить тобі в невіданні ходити. Але щоб опісля я ні слова про цю зрадливу жінку не чув, затямив?

Антарес, напружившись, кивнув. Проте він ще не знав, що інколи розминутися з правдою — найліпше рішення, яке не принесе за собою ні болю, ні розчарування, ні розбитих на друзки повітряних замків.

— Рух опору існував задовго до твого народження, — неквапом почав Деморіс, — можна навіть сказати, завжди. Не всі були задоволені результатом Великої війни, не всі на рішення Суддів пристали. Так, майже вже сотню років ми ведемо боротьбу із цими нишпорками, але все надарма. Обережнішими вони стали, розумієш. Чекаючи слушної миті для нападу, в своїх норах притаїлися, по всій Імперії обсновуючись. Авжеж, ми, як і досі, власне, намагалися боротися з ними. Очищення сколихнуло ледве не кожен закуток Атлантиди. Багатьох відступників чекала смертна кара. Але ніхто з них так і не видав ватажків. Не вдалося нам до осереддя їхнього руху дістатися.

— Це все, звісно, прикро, — роздратований сухим та доволі прісним переказом академічної лекції, протягнув Антарес, — але до чого тут моя матір? Вона зі славетного роду Арктів. Її сім’я мало не найбільше в Великій війні постраждала, багатьох найкращих в ній втратила…

Деморіс руками розвів, мовляв, а мені звідки знати?

— Воля Кровавих Місяців невблаганна. — Обличчя короля на мить потьмарилося. — Коли я вступив на трон, то оточив себе найнадійнішими людьми — тими, хто доводив свою відданість Імперії десятиліттями, в кому я і в думці не посмів би засумніватися. Але саме серед них і зародилася підступна змія, яка тільки того й чекала, щоби вжалити в найнеочікуваніший момент. — Між його бровами залягла жорстка складка. — Селена ніколи не любила тебе, синку. По-справжньому Зимнє серце вона мала. Навіть я, як бач, не зумів розкусити її вчасно. Позаяк відколи ти охоронцем став, Селена неодноразово намагалася тебе вбити. Не віриш? — Деморіс криво посміхнувся, правильно розтлумачивши хижий вираз лиця Антареса. — Авжеж, приколихувала вона тебе, колискові співала, по голівці ніжно гладила… А коли ти спав, небесну сталь над тобою здіймала.