Розділ 11. В Кригожарі достобіса світлиць, які з легкістю труною стати можуть. Анта́рес

⚔️

«Подейкують, Кригожар із міцного льодового панцира виковуваний. Так чи інак, а грізно височіє він вже не одну сотню літ над водним широм, буцімто негласна вартова сторожа Атлантиди. Перший суворими скелями непроханих гостей стрічає замок Крижаний».

Із «Літопису древніх»

— Ти ж знаєш, що я мушу це зробити? — В очах Кріоса вирували ніяковість та співчування, неабияк зненавиджені Антаресові почуття, а особливо цієї миті. Який від них толк? Позаяк їм обом відомо: винний беззаперечно мусить кару прийняти, і небостальні наручні — ще не найгірший її варіант. Подумаєш, що опісля кожен рух кистями різкий біль приноситиме, а колючі рани, завдані гострими шипами, загоюватимуться безмежно довго, всякчас кровоточитимуть і знати про себе в найбільш непідхожий момент даватимуть! Але Антарес це вже проходив, тому й страху ніякого не знав. Безперемінно, складно, а то й неможливо зовсім, налякати тим, що вже достеменно відоме й бе́злік разів пережите було.

— Що ти нюні свої, як та клята баба, розпустив, їй-бо? — миттю вдарився в гнів Антарес, якому не терпілося якомога швидше покінчити з цим батьковим покаранням та врешті-таки наодинці, посеред незворушних стін підземелля, залишитися. — І взагалі, — шарпнувся він до кайданів в руках Кріоса, — я й без допомоги соплякуватих впораюся.

Але Кріос відвів долоню й блиснув суворо:

— Ані з місця! Я сам.

І він зараз же наклав на Антаресові зап’ястя небостальні наручні, зробив це досить швидко й без вагань. Шипи миттєво вп’ялися в шкіру, проникнули вглиб, перемелюючи борознами плоть, — кров скрапнула на кам’яну, від вікодавніх тортур обарвлену іржавими патьоками й розводами підлогу темниці, і неописаний біль пронизав Антареса, проте він жодним порухом не видав свій справжній стан. Навпаки, всміхнувся й спокійнісінько мовив:

— Дякую, брате. Бач, нічого страшного тут нема.

— Ти чого тут либу давиш? — остаточно втративши самовладання, гримнув на нього Кріос. — Ти ж розумієш, що батько одними небостальними наручнями цього разу точно не обмежиться? Що це лише початок. Своїм вибриком ти переступив межу, і скніти тобі в підземеллі аж до самого ранку, а то й довше. Усвідомлюєш це своїми звивинами крихітними, дурбило ти зашкарублий [1]?

— Але це мені скніти, не тобі!

Відчувши слабкість, Антарес, похитуючись, повільно осів — і все-таки скривився від болю. Не стримався. Очі ненадовго заступила темінь, й дихання затяло йому в грудях.

— Чого ти завівся взагалі, ніяк до тями не візьму? — оговтавшись, роздратовано просичав під ніс Антарес. — Дуй-но в своє ліжечко, братику, спатоньки час. Діло своє ти зробив. Компанії твоєї зашмарканої більше не потребую.

— Ну це вже ні. — Вочевидь, Кріосове бажання докопатися до істинних мотивів брата переважило явне благання в голосі облишити його. — Поясни-но мені краще, що це на тебе таке найшло? Невже в Проклятому лісі хтось мару́ напустив [2], що ти наче з ланцюга зірвався? Якого біса ти язика свого за вечерею розпустив? Батька драконив нащо? Не міг на потім звинувачення свої перенести, а? Не дитина ж мала!

Заплющившись, Антарес приречено зітхнув: не відчепиться Кріос же ж. Інколи той буває занадто настирливим упертюхом.

— Гаразд, слухай. В Проклятому лісі справді дещо сталося. Мені достеменно являлася мара.

І Антарес, попри те що язик відмовлявся слухатись та сили мало-помалу залишали його, слово по слову, коротко й по суті, переповів братові нещодавню оказію — стрічу із марою й подальше видіння. Тільки-но про дивне прокляття-пророцтво не згадав. Нині, з плином часу, воно здавалося йому побрехенькою пройдисвітів задрипаних, й вишкварки не вартої.

Опустившись поруч та прислонившись до стіни, Кріос слухав мовчки, погляд його задумливо втупився на вогонь у смолоскипі за ґратованими дверима, а опісля ще довго не порушував тиші, зберігаючи холоднокровність.

Крап-крап-крап — долинали звичні звуки підземелля, і протяги лабіринтами коридорів свискотіли, доносячи важке солоне повітря.

— Не можу повірити, — врешті-решт озвався Кріос. Неквапом повернувся до Антареса й несхвально зіжмурився: — Ще раз, для форми: ти реально свято віриш в те, що твої очі бачили?

— Допустимо… — нашорошившись, протягнув Антарес.

— Ох, Кроваві Місяці, прошу, скажіть, що я марю? — обезсилено відкинувся Кріос. — Ти мені пробач, брате, але такого довбня, як ти, ще пошукати треба.

Не знайшовши, що відповісти, Антарес лиш брови звів, мовляв, якщо вже прямо в лоб почав, то вже здаля продовжуй.

— Проклятий ліс недарма славиться аномальними зонами, — неначе перволітку пояснював Кріос. — Заплутані тропи, безпросвітна туманність, загадкові співи, шерехи та відлуння, що страх наганяють, — все для того, аби на манівці збити [3], із правильного шляху випадкового мандрівника збочити. Так, Проклятий ліс, живий ніби, всіх чужинців позбутись силкується, а особливо блідоликих, тобто нас, Зимніх.

— З азів вирішив розпочати? — не витерпів Антарес патетичного братового тону. — Незле!

— Ясна річ, Проклятий ліс для відлякування й загадкових істот, Кровавими Місяцями для нашого добробуту подарованих, використовує, — мовби й не було нічого, правив своєї Кріос. — Але мар — ніколи. В книгах наших вони описуються вільнодумними створіннями, над якими навіть Кроваві Місяці безвладні.