Розділ 10. Кожна хиба свої наслідки має. Селест

🥀

«Коли на те вже пішло, що слово честі дав ти, доконати його мусиш напевно, інакше ждати тобі від Кровавих Місяців жа́сної мсти».

Із «Літопису древніх»

— А щоб тебе підняло і гепнуло! — ошаліло верескнув Зореслав, підскочивши на ліжку мало не під самісіньку стелю. — Якої трясці, Селест? — пропік він нерозуміючим та відверто ображеним поглядом сестру, котра якраз опускала вже порожнє відро на підлогу й заледве стримувалася від реготу. Правди ніде сховати, бачити їй завше зібраного та як з голочки вбраного брата розколошканим, розгубленим та вщерть від води вимоклим (якою, власне, вкрай розгнівавшись, щедро нагородила його Селест), було досить незвично.

— Нормальними словами тебе ніяк не добудитись, — знизала плечима вона. — Довелося переходити межу, — і всміхнулася, мов, подумаєш, а що тут такого? Але посмішка її якоюсь нещирою вийшла, хижою.

— Сталося щось? — відразу запідозрив дещо неладне Зореслав і зараз же до вікна в одному спідньому ринувся. Стривожено оглянув територію, відтак, нічого підозрілого не виявивши, зітхнув полегшено. А опісля, набурмосившись, ледве не спопелив помутнілими від насилу стриманої люті очима Селест: — І яка ж це така вагома причина, що ти мене споразанку на ноги звела, га?

— Вже майже полудень, якщо ти не помітив… І чого це ти одразу до вікна, ніби той схарапуджений заєць, підбіг? — і собі підозріло зіщулилася Селест. — Є, за що переживати?

— Нема, — різко гаркнув Зореслав і, наче присоромившись грубого тону, прожогом розвернувся й подався до шафи в пошуках рушника та чистої сухої одежі.

— Та невже? — ні краплини не повірила йому Селест і притьмом спиталася про те, що нестерпно гризло їй голову після розмови з Антаресом: — Де ти був цієї ночі?

Зореслав, який цієї миті одягав штани, зойкнув, вдарившись головою об одвірок, що тільки лиш зміцнило побоювання Селест.

— Спав, допоки хтось мене нагло не розтермосив, — врешті-решт відповів їй Зореслав, одначе очі в очі, як і раніше, не дивився.

— Й уві сні приніс оце? — несхвально цокнула Селест і відступила вбік. Тієї ж миті в полі зору опинився меч, прихований за широкими складками фіранки, — найвірогідніше, Антаресів, той самий, знайдений вранці, з хрестоподібними мечами на руків’ї. Добротний клинок, мусить Селест визнати, із високоякісної небесної сталі, лезо його в руках аж ярілося блакитним сяйвом, прохаючись до бою. А ще доволі важкий цей меч. Селест поки його на третій поверх дотягла, вся аж спітніла, захекавшись…

В очах Зореслава на дещицю промайнула досада: либонь, картав себе за те, що на видному місці меча залишив, та все ж він ізнову викрутитися спробував:

— Дякую, сестричко, що принесла мені мого меча. Дуже люб’язно з твого боку. Тільки вчора забрав його з фабрики. Спеціальне замовлення, розумієш…

Із чарівною усмішкою ступив Зореслав та простягнув руки з наміром перехопити зброю, але Селест не дозволила, шлях перепинивши.

— Досить мені в очі пилюку пускати! Брехати доднесь не навчився, то й не намагайся.

— Та я ж як на духу кажу. Кровавими Місяцями присягаюся.

Селест запустила очі під лоба:

— Ти мені казна-чого не плети. Я знаю тебе все своє життя — й чудово можу відрізнити, коли ти кривиш душею, а коли — ні.

— Гаразд, — несподівано признаючи поразку, важко видихнув Зореслав. — Твоя взяла. Тобі відомо, що в столиці час від часу проводяться турніри, де всякий охочий участь може взяти... Так ось, я вкотре не втримався й подався на змагання, де в герці й виграв цей клинок. Не хотів говорити тобі, аби зайвий раз не тривожити. А тепер віддай-но мені мій чесно заслужений приз, будь ласка, — і втупився в сестру благально-щенячим поглядом.

Іншого разу Селест охоче би повірила (брат відомий тим, що ще з підпарубочих років змагався в подібному, за що, авжеж, неодноразово отримував на горіхи від родителів, а потім і від самої сестри), але не за цим. І для недовіри була вагома причина:

— Ти зумів перемогти самого Антареса? — Селест була твердо переконана: яким би її брат стожильним не був, здолати наслідного принца йому не під силу.

— Ан… — мало не похлинувся Зореслав. — До чого тут цей вилупок?!

— А до того! Цей меч належить Антаресові.

— З чого це ти взяла?

— На руків’ї вигравіюваний герб племені Деморіса.

— То й що? Цей символ міститься ледве не на кожній речі, виготовленій «Небосталлю».

— А ще там вигравіюване його ім’я.

Селест вп’ялася в Зореслава невідривним пильним зором, мовляв, і що ти на це скажеш, братику? А тому ніби язика затягнуло, мовчав Зореслав, вочевидь добряче вражений її заявою.

Щоби додати куті меду [1], Селест підняла мішок із головою чупакабри, розв’язала його й кинула акурат під ноги Зореславові. Той, заглянувши всередину, шпарко відскочив й, виваливши очі, як полотно побілів.

— Що за прити́чина? [2].. Звідки це?..