Розділ 9. Зіпсута вечеря. Анта́рес

⚔️

«Хоч блідолиці й серця крижані мають, але голови в них таки гарячі, що́, мусимо визнати, часто-густо до біди приводить».

Із «Літопису древніх»

Першим ділом після прибуття до Кригожару Антарес добряче виспався. Ніч, проведена в Проклятому лісі, давалася взнаки, але хоч від надмірної слабкості в очах і темніло, та все-таки сном знемігся він із задоволеною усмішкою на вустах. По-перше, вкотре повернувся живим і неушкодженим із лиховісного лісу, а по-друге, відчував, що Селест від нього ніяк не одвертітися: приреченість в її очах непідробною була. Понад всякі сумніви, важливість угоди Кровавого Місяця принцеса чудово усвідомлює (раз обіцянку дала, виконати мусить, а якщо з писка халяву посміє зробити [1], лиха неодмінно зазнає).

А ще, здається, вона дійсно не відає — ба більше, навіть не здогадується, — що Зореслав, брат її ненаглядний, за її спиною темні справи вершить, адже саме той напав на нього минулої ночі. Це безсуперечно. І меча, як старший, найпевніше, саме він і загарбав — мов трофей перемоги над немислимим злом. Либонь, впивається славою, на лаврах нині спочиває, все марячи, що сестру свою любу від королівської ролі нарешті-таки уборонив — й довіку їй теперечки під його надійним крилом переховуватися. Але хіба отсе справдешня любов? Запопадливо опікуватися й кроку не давати ступити? Всяка пташка рано чи пізно змощене гніздо покидає. Авжеж, вона може при цім і крильця свої гарнюні обпалити, без цього ніяк, проте Антарес певен: досвід до тих, хто злітає й падає приходить, а як же інакше?

Та все ж слід визнати, що виверт із чупакаброю достоту хвали гідний. Якби не щасливий випадок, напевне загинув би Антарес, сконав би там, під первозданною кроною, і далеко не смертю хоробрих. Від гострих ікл чупакабри ще ніхто досі не вберігся. Либонь, Антарес перший, хто ганебної участі уникнув. І запал його не охолов — завдання своє він твердо налаштований, хай там що, до кінця довести. А ще було б непогано довідатися більше про Орден цей, Нескоримих. Антарес всією своєю шкірою відчував: таємниця оця неабияк для подальшої справи важлива.

…Коли Антарес прокинувся, сонце майже сховалося за обрієм. Багряні його відблиски, вогнем палахкотячи серед важких свинцевих хмаровинь — бурі передвісників, — тонули в прозоро-темній товщі води. А значить, час до вечері збиратися. В Кригожарі звіку-правіку заведено: сніданок та обід де завгодно споживати можеш, а от вечерю, будь такий ласкавий, в колі сім’ї проведи. За порушення цього негласного правила й до підземелля загриміти можна, в якому він вже, Антарес, завсідником був.

Швидкома зібравшись — вмившись та переодягнувшись в чистий свіжовипраний одяг, — Антарес попростував до Головної зали, проминаючи склепінчасті арки, анфілади та коридорні лабіринти, освітлені смолоскипами та канделябрами, вогонь на яких де-не-де майже ізгаснув. Небавом, акурат біля входу, він перетнувся із Кріосом. Позбавлений звичної простодушності, брат цієї миті виглядав вкрай набурмосеним та непривітним, ще й спідлоба дивився, понуро. Здавалося, варто тільки заговорити до нього, як він, того й гляди, з кулаками накинеться.

Антарес, який ніколи брата таким не бачив, враз як вкопаний зупинився. І що вже встигло скоїтися під час його відсутності?

— Вечір добрий, — привітався Антарес, водночас відмічаючи, як Кріос, піднявши до нього голову, вороже повіками блимнув. Не стримавшись, Антарес на всю вишкірився.

— Та де там добрий? — роздратовано змахнувши руками, репетував Кріос. Хоч бери й на двобій його зараз викликай, аж занадто розбурханий він. Очевидячки, позбавлений колишньої рівноваги, миттю програє. Уявивши майбутнє торжество, Антарес ще дужче всміхнувся, що не пройшло повз Кріоса: — Чого либишся? Де взагалі весь день пропадав?!

— Відсипався, — цілком серйозно мовив Антарес. Забачивши, що той не бреше, Кріос мигцем розпалився:

— Побий тебе трясця, якого біса?! Тобто допоки я твою Крісту розважав, ти хропака давав? Мізки мені всі зовсім закомпостувала дорога наречена твоя! Знав би, до тебе в спочивальню цю льодову кралю водномить відіслав!!!

— Кріста? — розгубився Антарес. Він відчував дивний напад невдоволення після згадки імені своєї нареченої. — До чого тут Кріста?

— От сам у неї і спитаєш! — роз’яріло видихнув Кріос, вказуючи на Крісту, витончений силует якої, вигідно червоною шовковою сукнею обтягнений, якраз із сутіні виринав, прожогом розвернувся й грубо штовхнув двері. Тільки й скрипнули залізні завіси сутужно.

Не встиг Антарес до тями прийти, як до нього впритул присунулася Кріста.

— Привіт, любий, — всміхнулася вона й, зіп’явшись навшпиньки, поцілувала його в кутик вуст, явно сподіваючись на поцілунок у відповідь. Іншого разу Антарес би залюбки, але чомусь наразі йому цього геть не хотілося.

З незрозумілим замішанням він дещо відхилився, одначе через німе запитання в очах Крісти — мов, щось не так? — Антарес без зайвих роздумів притягнув її до себе й палко зім’яв її вуста своїми, а проте... нічого при цім не відчуваючи. Окрім вологого доторку, абсолютно нічого. Ніщо всередині не сколихнулося, тепло не обпалило нутрощі — нічого… Окрім слабкої приглушеної думки, що ледве-не-ледь на задвірках свідомості пульсувала: «А вуста Селест на смак які?..» Якої мари́?!

Незчувшись, Антарес припинив цілунок. І Кріста все-таки засипала його питаннями: