Розділ 8. В неволі вагань. Селест

🥀

«Отримання бажаного за всяку ціну не завжди радість приносить».

Із «Літопису древніх»

— Голову чупакабри своєї лови! — з-поза купи очерету пролящав пронизливо-різкий голос, який Селест і не сподівалася більше почути, а згодом із сизої імли явився й сам його власник. Розчухраний, з розстебнутим коміром та вимазаним червоними плямами (кров’ю?) одягом, з піною біля рота та безумним блиском в очах, Антарес одним лиш своїм виглядом страху зумів нагнати.

Спантеличена, Селест, яка якраз вранішні водні процедури приймала, відійшла назад, аж поки не опинилася по самий пояс в озері. Антарес зараз же метнув уверх дугами брів, мовляв, чого так перепудилася, не ти ж об нічній порі на полювання вирушала, життям своїм важила, на смертельну небезпеку наражаючись. А втім, погляд його всякчас затримувався на її верхній частині тіла… Благо, Селест, наче відчуваючи появу непрошеного гостя, ще не встигла зняти натільну сорочку. Та все ж почувалася вона вкрай некомфортно, ніби стояла в чому мати породила.

— Ти щ-що т-тут з-з-забув? — процокотіла Селест, прикривши груди вайлувато[1] руками. Від студеної води їй зробилося холодно, страшенно трясло її всю, що аж зуб на зуб не попадав, і мокра одежа прилипла до тіла.

— Та ось гостинця тобі з Проклятого лісу приніс, ласощів всіляких королівських, — махнув мішком Антарес. Відтак жбурнув його люто на землю. Він явно був не в дусі.

— Ог-го! Ти с-справді це з-зробив?.. — Селест аж подих забило, настільки вражена ідеєю вона була.

— А що, не очікувала мене живцем узріти? Думала, загину там? Поживою для почвар твого лісу стану? Не на того напала!

Селест не знайшлася, що відповісти. Вона ж бо навсправжки віри не йняла, як Антаресові вдалося самотужки кровопивцю здолати. Несусвітниця якась! Невже він аж настільки стожильний?

— Чого баньки витріщила?! — враз пішов в наступ Антарес. — Товар оглядати будеш чи як?

Несподівано для самої себе Селест розгубилася. В її серце немовбито тупі цвяхи із сумнівів вп’ялися. Вона раптово усвідомила, що не хоче заглядати в недбало кинутий мішок, не хоче переконуватися в тому, що той, хто нещадно її коханого віку позбавив, достоту мертвий. І ще дивне відчуття виникло, стійке та нав’язливе, начебто вона опинилася в дуже важливій точці — доленосній. Що відтепер її життя зміниться назавжди, і вороття не буде.

Хай там як, а Селест, зрештою, під химородами ніби знаходячись, побрела до мішка, каламутячи спокійне плесо темної води. І геть незчулася, як навколішки опустилася й тремтячими долонями розв’язала шнурівку. А відтак, глибоко ковтнувши повітря, зазирнула всередину — де відразу зустрілася з безбарвними порожніми зіницями на тлі потьмянілої землистої шкіри, а від гостро-сірчаного запаху падалі її мало не знудило. Складно було повірити, що ця істота, схожа зараз на бездушну пошматовану ляльку, ще зовсім нещодавно невсипущим злосником Проклятого лісу вважалася, отеперечки з головою відтятою в лантусі спочиває.

До сьогодні Селест вважала, що при одному вигляді мертвої чупакабри відрадність відчує, тягар болі несамовитий із серця її спаде… — але бажана полегкість, на жаль, так і не настала, порожнеча душі нікуди не поділася.

«І для чого це я все затіяла? — спроквола прошмигнуло в думці їй. — Тільки руки собі зав’язала, безумну клятву давши… Ех, і як мені тепер бути?»

— Поки ти там думку гадаєш, піду-но я скупнуся разок, — скрипнув Антарес і розвернувся до річки, на ходу звільняючись від сумки.

— Стій! — підводячись, негайно вигукнула Селест і пояснила: — Тобі туди не можна.

— Якої ще неволі? — звівши брови на переніссі, озирнувся той.

— В цьому озері русалки водяться. Недарма воно зветься Виром Русалчиним.

— А мені що до цього? — пирхнув Антарес, показово знімаючи закривавлений плащ.

— На дно потягнуть. Ти, Зимній, осоружний їм.

— Нехай спробують! Кроваві Місяці до мене прихильні, — вишкірився він, скидаючи на землю сорочку, потому й від нагрудних ременів з кинджалами одним махом звільнився, відтак до озера попростував. Та все ж один пояс із кинджалами завбачливо залишив.

— Бий тебе грім, я не жартую! — притьмом підскочила до нього Селест і зупинила, вхопившись за передпліччя (відразу ж холодом долоню її обпекло). Несамохіть про себе відмітила, що весь торс Антареса щедро всіяний характерними рубцями, які залишає після себе тільки небесна сталь, а значить, вправляється він і день і ніч, і доволі завзято. — Це небезпечно!

— Одним Зимнім менше, одним більше, яка, трясця, різниця? — грізно блимнув на неї Антарес. — Та й взагалі, тобі ж краще буде, якщо прямо-таки зараз я на дні опинюся, хіба ні?

— Роби як знаєш, — і собі розсердилася Селест, прожогом відпустила Антареса й відступила. А відтак, надувшись як сич перед смертю, плюхнулася на вологий пісок. Хай чинить, що здумається, якщо такий безстрашний, а їй абсолютно байдуже. Звісно, русалки — нічні створіння, і середодня небезпеки переважно не представляють. Та все ж іноді Селест бачила їхні яскраво-сріблясті хвости і вдень, тому, оскільки вони вельми норовливі, що їм на ум збреде, передбачити неможливо. Але якщо Антарес вивірити долю свою хоче, Селест йому може лишень тільки-но відважної подорожі до мулу побажати.