Розділ 7. Полювання на чупакабру. Анта́рес

⚔️

«Якщо з відвагою знатимешся, добру славу здобудеш. А втім, боягузтво — не завжди ознака слабкости».

Із «Літопису древніх»

— О святий Кровавий Місяцю, нехай ця жертва не буде даремною, — в нічних потемках прошепотів Антарес узвичаєну фразу, міцно тримаючи добре вгодованого кроля з розвиненими м’язами за задні лапи. Той всякчас нервово смикався в намаганні вирватись із його залізної хватки, лапами бився, ніби смерть близьку передчував. Але все марно, бо вже через коротку мить Антарес одним вправним блискавичним рухом вдарив його по потилиці великим круглим каменем, повністю оглушаючи та позбавляючи будь-яких сил на подальшу боротьбу. Кріль, востаннє здригнувшись та розпачливо пискнувши, спрямував скляні безбарвні очі на рясне верховіття сосен і, зрештою, завмер остаточно.

— Мусиш подякувати, що швидким виявився твій скін. Не всі можуть дозволити собі таку розкіш.

Після похапливого сичання Антарес туго підв’язав до гілки вже нерухоме та бездиханне тіло тварини сторч головою. Поправив шкіряну сумку, що за спиною звисала, повністю споряджену для прийдешнього завдання всім необхідним — сухарями та в’яленим м’ясом, засушеними фруктами та ягодами, пляшкою питної води й, звісно ж таки, згортками трав та цілющими мазями про всяк випадок. А відтак видряпався на дерево поблизу й сховався за колючою, густою та непроникною глицею — в засідці причаївся. Його темний силует зіллявся з охопленим темрявою ночі лісом, і тільки-но очі час від часу проти місячного сяйва блискали.

Минула година.

Друга.

Третя…

На лице Антареса мимовіль набігло занепокоєння. За його розрахунком, чупакабра вже давним-давно мав би появитися на горизонті, адже використаний як приманку кріль — улюблений його смаколик. А тим паче королівський! Всі знають: чупакабри ласі до крові кролів, а особливо охочі до породи тих, чий смак розпробували ще в дитинстві. Тоді чому ще досі той не з’явився на пир? Невже протягом року хтось таки вмудрився його вколошкати? Це було б доволі прикро, адже чупакабра цей — мало не останній зі свого роду.

Тяжко зітхнувши, Антарес весь обернувся на слух, одначе, окрім звичного шумовиння Проклятого лісу, нічого вартого уваги не вловив.

Аж раптом десь з правого боку гучно тріснула гілка, тривожно зашелестіла трава. Серце в Антареса забилося частіше, й адреналін сколихнув гарячою хвилею жили. В передчутті сутички він потягнувся до меча з небесної сталі — та знічев’я відвів руку: заворушилися чагарі, і на перелісся вискочив заєць. Зробив декілька стрибків, зупинився, підозріливо глипаючи увсебіч, на дещицю затримався золотисто-бурштиновими очицями на своєму покійному родичеві. Злякано нашорошив вуха, опісля пострибав наполохано геть.

— Трясця йому в печінки! — під ніс вилаявся Антарес. Невже таки достоту доведеться весь ліс прочісувати в пошуках чупакабри? Та він так до сьомих віників не впорається! Проклятий ліс же ж, розташований прямо в осередді Імперії, займає просто-таки величезну площу — як десять столиць! Ну що за напасть така, а?..

Просидівши ще з пів години, Антарес остаточно засумнівався в успіхові своєї затії. Треба було, не барячись, відразу Проклятим лісом никатися. Тільки лиш дорогоцінний час згаяв, небавом і досвіток настане ж. Ех, Антарес за верству чує: доведеться ще декілька ночей поспіль туди-сюди швендятися. Будь вона тричі Кровавими Місяцями проклята, принцеса Селест, що втягнула його в цю карколомну авантюру! Нічого, рано чи пізно голова чупакабри опиниться в його руках, і тоді цій дівиці доведеться непереливки, побачить ще, хто під чию дудку танцюватиме…

Варто було її образові в пам’яті майнути, ніби на злість, з потемків нетрищ неждано-негадано виринула, мов із-під землі виросла, тендітна та якась розхристана постать — в одній лиш напівпрозорій білій сорочці. Антарес аж очі протер, так здивувався її появі. Настільки нереалістичним йому видавалося видиво, буцімто з фантасмагоричних мрій, із химерних фантазій сплетених, мінливих та примарних. Буцімто реальність похитнулася, поступившись мареву.

Щось Антаресові підказувало: Селест однозначно не з тих дівчат, які можуть дозволити собі в лісі ніччю в одній лишень натільній білизні вештатися.

Як би там не було, але ось вона, Селест, — прямісінько перед його носом. Золотисті її локони безладно вилися по тонких плечах та спині, і звичний погляд прохолодний, до всього світу очужілий. Хіба що шкіра блідніша, ніж завше, аж просвічується. Проте цілком ймовірно, так може здаватися через місячне світло, яке продиралося крізь пошматовані хмари, Кровавий Місяць його знає… Антарес навіть грішним ділом подумав, що це сукуб до нього нагрянув, одначе якби це справді був би безтілесний дух Проклятого лісу, то явився б він в образі прекрасної німфи на взір Крісти. Селест в сексуальному плані його геть не приваблювала: занадто худорлява, що аж кістками світить. Хоча щось в ній незбагненне й було, що зір до себе приковувало... Одначе Антарес зі всіх зусиль відмахувався від подібних дум, в найглухіший закапелок свідомості їх відігнав, щоби в принагідний момент на заваді не стали.

Антарес вирішив переждати принишкнувши, докіль Селест з очей його щезне, а втім, сталося не так, як гадалося: ця дивна Селест ні з того ні з сього зупинилася, а відтак здійняла невидючий погляд на підвішеного зайця — й посмучено видихнула:

— Бідолашний. — Голос її звучав глухо, замогильно. Антарес ще дужче насторожився. Він знав, що Проклятий ліс так і кишить мітичними почварами, але навіть й не розраховував бодай із однією з них сьогодні здибатися. І примудрилося ж йому на лови вирушити саме тоді, коли місяць уповні! Звісно, Антарес ще плекав доволі слабеньку, але надію, що перед ним навсправжки Селест. Можливо, вона лунатизмом страждає? Він не здивується: від неї чого завгодно сподіватися можна.