Розділ 6. Кров’ю виточена історія. Селест

🥀

«Серця Зимніх — глибокі води. Якщо пізнати їх забажаєш — лиха не обберешся, біди не уникнеш. В голові навік збережи: добрими помислами пряма дорога до пекла звита».

Із «Літопису древніх»

В непевному світлі місяця, повільно пересуваючись, брела похилена постать — вкрай згорблена, поникла, важкими думами пригнічена. Селест відчувала, ніби їй мішок з тисячолітнього горя, вщерть наповнений віковічними трагедіями, розбитими сподіваннями та покаліченими долями, на плечі звалили. А позбутися від нього не було ні бажання, ні сил… Геть втративши чіткість мислення від неспокійно-тривожних роздумів, які ходором обсіли гризучи їй голову, вона ніяк не мала спромоги віри пойняти, що історія, яку розповіла їй Лада, відбувалася навсправжки. Ну не могло все бути аж настільки погано, безбожно — чорно!

А розповіла їй тітка наступне…

Триста років тому, коли в повітрі тільки-но витали лиш помітні спалахи воєнної настроє́вости й вірогідність загрози здавалася мізерною та такою, що ніяким світом не настане — неправдоподібною, десь за реальности рубіконом залишеною, — і юність на всі заставки бриніла, Лада, тоді неземної вроди красуня, просто-таки купалася в увазі представників протилежної статі, відбою від кавалерів не мала. Й говорити нема чого, багато залицяльників о тій порі за нею впадало: мало в лаву не вишикувалися, аби тільки-но прихильністю її заволодіти, душу гарячим вогнем сколихнути, а натомість… Піджавши хвіст, із всипаним жаром за халявами, до хати своєї повзли, добряче облизня впіймавши та печеного гарбуза скуштувавши. Звичайно, хоч серед них були як і ті, кому лиш жарти правити, так і ті, хто серйозні наміри мав — сім’ю створити, дім збудувати, діточок, як на небі зірочок, виростити, — але на всіх них гостра на язик Лада свою управу мала.

«Розумієш, життя своє пов’язати лиш з тим хотіла, до кого серце, схиляючись, відтане, хто зуміє в саму душу мою байдужу проникнути, теплом її зігрівши, й навіки міцним корінням прирости там. Заміж вийти, косу зав’язавши, лиш по любові хотіла, розумієш, — все гірко виправдовувалася вона. — Дурна була я й наївна! Вітер в голові зеленій моїй ще свистів! Не усвідомлювала тоді я, що кохання опісля приходить. Що якщо в шлюбі царює взаємоповага та шана, все інше Кровавими Місяцями додасться. Ой, не пусті це слова, Селест, аж ніяк не пусті... Одначе, на жаль, виречення мудреців не відразу до ума мого прибралися, а коли вони нарешті до мене дійшли, було вже надто пізно. В кінцевому підсумку плата за розуміння їх виявилася непомірно високою. Руки кров’ю, зрештою, обагрила я…»

Селест, яка мов на яву розказане бачила, вислуховувала мовчки, не перебиваючи, з важкою душею, що від незмоги чимось допомогти, в хід подій втрутитися, навпіл розривалася.

Якось однієї днини звичне стоголосся Проклятого лісу порушив чужак, Зимній. Чимало літ з тих пір перевернулося, води у безвість утекло, а Лада й досі пам’ятала, котрий вплив на неї його врода мала, яку ані в казці сказати, ні пером описати: високий, статний, весь із себе показний, а його небесно-лазурові очі на тлі позбавленої природної свіжості шкіри так і манили тонути в їхній бездонній глибині, кликали до себе небезпечним зовом, і протидіяти чарам їхнім було геть неможливо.

Спершу він навідувався в їхнє селище просто за продуктами: сиру придбати, молока, м’яса, шкіри овечої. Причому вилазки ці зовсім недовгими були, але за досить короткий проміжок часу йому таки вдалося здобути прихильність багатьох — не просто молоду кров збурити, а й старійшин.

Вже потім незнайомець став лишатися подовше. До того ж йому завжди вдавалося зі всіма спільну мову знаходити: із селянами про буденні турботи, житейські, перемовлявся, а з мудрецями філософські бесіди вправні вів, про природу Проклятого лісу навіть розмірковував. Так, шуму він наробив добрячого.

Годі й говорити, що дівчата, чиїм незміцнілим серцям до самих кісток настогиднув одноманітний устрій селища, наповал вражені харизмою та шляхетною поведінкою чужинця, всі поголовно впадали за ним, поглядом так і попасували. А якщо той, не приведи Кровавий Місяць, обдарує когось мимовільною усмішкою, то все, пиши пропало: щасливиця від душевного піднесення на сьомому небі витає, десь в емпіреях ширяє, спробуй дістань!

«Так, всіх чужинець круг пальця обвів, у вічі густющого туману напустив. Та й чи можливо взагалі було за безневинною усмішкою зауважити зло вселенське, Диявола у плоті? Досі не знаю…» — скрушно побивалася Лада.

А звали чужинця Еларіс. Повсюдно запевняв він, що край Проклятого лісу живе, з матір’ю та двома молодшими сестрами, і що батько його через нещасний випадок загинув (пішов на полювання, та й так і не повернувся, лиш опісля його знекровлене тіло в Проклятому лісі знайшли, із вирваним серцем та чиїмись гострими кігтями пошматованим, а це, безсумнівно, стриги[1] яскравий почерк). Таким робом Еларіс став у свої двадцять з гаком років єдиним годувальником в сім’ї, через що, звичайно ж, жителі селища Лади ще більше жаль йому виявляли: як не зі знижкою товар продавали, так взагалі безкоштовно. Мов: «Це ж треба таке горе! Який бідолашний хлопчина!» — плескали в долоні печально й журливо зітхали. Одна лиш сім’я Лади, що продажем небесної сталі займалася, залишалася осторонь від цього безумства.

«Батько ще говорив мені, — пригадувала Лада, — триматися від Еларіса подалі. Настійно застерігав мене, попереджав. Розумієш, темним той йому видавався, підозрілим. І я б то залюбки, але Еларіс… Через пів року відвідин до нашого селища він, добряче познайомившись з кожною дівчиною, чомусь став липнути саме до мене, мов той реп’ях до кожуха. Бач, тільки я невідь-чому до душі його припала».