Розділ 5. Плач не личить мужам з племені Деморіса. Анта́рес

⚔️

«Відколи світ Кроваві Місяці сплели, пошуком безсмертя невблаганно тривожилися найкращі уми сонцесяйної Атлантиди. А що як достоту вдасться віднайти прадавній філософський камінь та зуміти за допомогою алхімії вічне життя здобути — щоби нарешті по-справжньому богами себе відчути? Занадто одурманливий задум, який ще не одного мужа зі світу зведе».

Із «Літопису древніх»

— Антаресе, аби тебе чорти забрали до себе в самісіньке пекло, ти знову взявся за старе? — громовим розкатом роздався знизу владний голос батька.

«А я й не полишав “старе”», — подумки огризнувся Антарес, а відтак неквапом підійняв голову, що спочивала на розгорнутому рукописному сувої зі схемою майбутнього експерименту, та озирнувся навсібіч ще запаленими після сну очима. Його взору предстала запилена невелика горищна кімната, яку він використовував як лабораторію — таємне приміщення для дослідів: на дерев’яних полицях акуратно розставлені склянки й колби різних форм та видів з абревіатурами-позначками та рідким вмістом баламутних кольорів, що неприродно мінилися супроти вранішнього світла, чаші, ступки, фільтри, пробірки, мензурки та інше обладнання, а також цупкі мішечки з травами та дорогоцінними каменями, що по всіх усюдах розкидані були. До того ж розмаїте зілля, під покровом ночі в Проклятому лісі зовсім нещодавно зібране, спадало тугими оберемками зі стелі, поширюючи духмяний аромат.

Антарес мало не із самих пелюшок проявляв інтерес до алхімії — ще відтоді як він, двохлітній, отримав перше поранення небесною сталлю. Тоді гостре лезо розпанахало йому руку, від ліктя до плеча, кров струмом цідилася, а біль, який міцно закарбувався в пам’яті, був таким нестерпно-пекучим, що аж мало не до втрати свідомості, й плач, який рвався з грудей, незмога стримувати в собі було, що́ батько опісля суворо вичитав, мовляв, сльози — це прояв слабкості, що аж ніяк не личить чоловікові з йменням Деморіс, а тим паче з племені Зимніх.

Але, ясна річ, одним словесним доріканням батько не обмежився. Після того як рана за допомогою цілительських мазей загоїлася, він особисто наніс йому десять ударів батогом з небесної сталі. І тоді вже Антарес жодної сльозинки не зронив, а, стиснувши зуби, ледве-на-ледь придушував зойки, адже навіки запам’ятав урок: слабкість — найбільший ворог. Коли ти слабкий, ти не здатен тверезо оцінювати ситуацію й на полі бою наражаєш себе на небезпеку, по суті дозволяючи супротивникові нанести останній — смертельний — удар. А це немислимо для Деморісових нащадків.

Так от, коли Антарес спостерігав за вправними рухами цілителів, в руках яких цілком звичайні на перший погляд мазі набували чудодійних властивостей, і за допомогою них глибокі порізи зникали безслідно, він неабияк загорівся ідеєю довідатися все про їхню медицину, у всій повноті манускрипти осягнути. З єдиною метою — аби нарешті розгадати секрет безсмертя. Їхні тіла спроможні не старіти. Залишалося лишень збагнути, як спинити невблаганну волю часу. І він свято вірив в успіх замислу.

Одначе батько завжди виступав проти цього захоплення, вважаючи цілительство ділом принизливим, не вартим уваги наслідного принца. Звісно, спершу його протидія виливалася в прості нарікання, а після того, як Антарес напоїв брата витриманою три повні місяці настоянкою з подрібненого кореня мандрагори, зміїної отрути, попелу пацюків підземельних та краплі власної крові, і того тиждень крутило-мутило, що з туалету не вилазив, він суворо-пресуворо заборонив займатися зіллєварінням. Ба більше, в пошуках книг з алхімії всю кімнату догори дригом перевернув власноруч, а його самого на місяць у в’язниці замкнув, наївно сподіваючись, що це виб’є дур із голови сина. Та де вже там! Свої експерименти Антарес переніс на горище, в Кригожарі діяв обачно, а всі необхідні закупи здійснював під прикриттям, щоби батько нізащо не довідався про його «чорнокнижництво». І протягом п’яти років йому це досить-таки непогано вдавалося. До сьогодні…

І примудрилося ж йому посеред ночі в сон упасти? Та хай він пропадом пропаде, той ліс Проклятий! Без жодних сумнівів, треба негайно якусь захисну мікстуру вигадати проти згубних чар його, щоби кожного разу після блукань його нетрями в дрімоту нещадно не хилило, бо це ж не діло — на порожньому місці отак спалитися!..

Притлумивши гнівання, Антарес підвівся й спустився драбиною, яку так необачно залишив спущеною — до того ж і вхід на горище не зачинив, йолоп! — і відразу ж зіткнувся з темно-сірими, майже чорними, немовбито небо перед грозовою бурею, очима батька, котрий, на диво, перебував у вельми піднесеному настрої. Розслаблено відкинувшись на спинку крісла, той, напівзаплющившись, смакував кавою зі своєї улюбленої золотої чашки й мугикав під ніс пісню з невигадливою мелодією. Антарес в думці здивовано здійняв брови: невже батько замість того, щоб сім шкур з нього спустити, просто повз увагу його непослух пропустить?! Щось на нього не схоже…

— Ваша високосте, — вітаючись, шанобливо вклонився Антарес.

— Годі цих формальностей, — відмахнувся Деморіс, жестом запрошуючи приєднатися до кавування.

«Точно був вночі з черговою пасією», — прошмигнуло невдоволене Антаресу в голові. Іншого пояснення батькової підозрілої веселості він не знаходив.

Зручно вмістившись на кріслі, Антарес першим ділом непомітно вдихнув каву — так, про всякий випадок, а оскільки сторонніх запахів він не виявив, то спершу зробив невеликий ковток, ненадовго затримавши рідину в роті, тільки потім, остаточно впевнившись, що перед ним звичайнісінька кава, Проклятим лісом вирощена, приступив до нормального її смакування, щиро не розуміючи, чому більшість вихваляють цей напій. Гірше печеної редьки же ж він! Хоча й бадьорить, безсумнівно…