Розділ 4. Зимні любити не вміють. Селест

🥀

«Трояндо сяйлива, напучень жар-птиці тисячоперої не відкидай. Мудрість їй самим Кровавим Місяцем дана».

Із «Літопису древніх»

Нестерпно дощило, і здавалося, сльоті не видно кінця. Спершу ранок полонився дрібною сизою мжичкою, місце якої опісля заступили обложні непривітні краплі. Навколишня обстава прямо-таки волала про те, щоби Селест залишалася ніжитись в Самотній вежі поруч із братом на м’якому вигрітому килимі перед каміном, в якому мирно тріскотіли поліна та хмиз, смакувати паруючими тонкими млинцями з чорничним або малиновим варенням та гарячим ароматним чаєм, настояним на свіжій м’яті. Може, й давно відкладену книгу з невигадливим сюжетом про незаперечне та сильне, як сама смерть, кохання між одвічними супротивними родами — Зимніми та Єдиними — почитала б. (Хоча найвірогідніше, тоді цю книгу спіткала б вельми немилосердна доля — у вогнищі з розмаху гинути, на вугіль обернувшись, й так покалічене серце кровавиться…)

Все для того, аби лиш носа свого нізащо на двір не потикала. Але Селест не цукрова — злива не страшна їй, аж ніяк не розтане, та й остудити голову теж не завадило б. Тому під супровід вбивчо-осудливого братового погляду вона накинула на себе цупкий подорожній плащ та вилетіла із замку — і поминай її як звали. Тільки тужливо скрипнули дверні засуви.

…Сутеніло. Ледве не до землі тягнулися важкі крицеві клуби хмаровинь, котилися густою, немов павутина, пеленою з туману та мряки, застеляючи все довкіл та сіючись межи очі, і крижаний вітер розганяв по пущі дощові краплі. Ноги в невисоких черевиках, трохи завеликих для дрібної дівочої постаті, тонули в багнистій мокротечі, в’язкій та тванистій. Хляп-хляп, хляп-хляп… Гострим гіллям, аж до кривавих подряпин, розпанахувалося обличчя — чоло, щоки, ніс… — але Селест було на це абсолютно байдуже: фізичний біль на якусь крихітну мить глушив душевний. До того ж від ран тут же й сліду не зоставалося — швидкома загоювалися, виблискуючи лиш багряними патьоками. Якби ж то так легко і з сердечним болем було б…

З відсутнім поглядом, без ніяких емоцій на лиці, неначе в тієї маріонетки, якої позбавили сенсу буття, через дефектність спровадивши із розкішної театральної сцени на смітник, Селест брела, куди ноги її несли — все далі й далі вглиб Проклятого лісу, давним-давно залишивши позаду проторовану стежку. Брат, забачивши це, біснувався б від злості. Оберігати її всіх мислимих та немислимих бід — його святий обов’язок, вважає він. Одначе правда в тім, що від всіх лих, як не пнися, аж ніяк не врятувати. Тим паче що незабаром, згідно з волею Кровавого Місяця, доведеться піти прямісінько до чорта в зуби. Так, все-таки щедро обдарували Кроваві Місяці їхню сім’ю торбами лиха й мішками біди… Ні краплини не пошкодували, сторицею, так би мовити, відплатили, плюгавці…

Ось так простувала Селест, поринувши вся в невеселі думи, огорнена в холодне покривало з дощу, аж поки не опинилася біля цілком непримітної на вигляд хатини, звичайної, старої, вкритої очеретом, яка повсякчас — в найтемніші періоди життя, коли, здавалося, останні промені сонця погасли на безвік, й на воскресіння їм права нема, — дарувала надійний та вірний прихисток. Звісно, таких повно-повнісінько в селищах неподалік. Одначе ця стояла зовсім самотня, одинока, серед Проклятого лісу покинута. Але це лиш на перший погляд так, адже хоч і зовнішні стіни з дерев’яних дощок де-не-де облущилися, бо ж час фасад геть не шкодував, та все ж неозброєним оком видно: про будинок дбали. Над комином вився сивий димок, фіранки на вікнах почеплені свіжовипрані, свічки в каганцях-жар-птицях встромлені нові, а по поручнях ґанку плелися духмяні троянди (ніжно-рожеві та білі, проте аж ніяк не червоні, тому що власниця дому невідь-чому навіть духу їх не переносила).

Легенько постукавши в двері, Селест чомусь неабияк розхвилювалася. Вона потребувала поради, але не була до кінця впевнена, що повчання від наділеної мудрістю та неабияким життєвим досвідом жінки без жоднісінького жалю не розітне їй гострим вістрям небесної сталі серце.

Проте як тільки двері відчинилися, будь-які вагання та сумніви відразу ж за вітром пустилися. Селест зустріла, радісно всміхаючись кутиками вуст, пристаркувата жінка на ймення Лада й, ані миті не зволікаючи, мало не заштовхала її до домівки.

— Люба, щось ти геть забарилася, — негайно дорікнула Лада, осудливо блиснувши темними волошковими очима, а відтак розвернулася поратись коло великої, розмальованої яскравим рослинним орнаментом печі, дістаючи звідти баняки з грибним відваром та пахучою настоянкою з лісових трав, зібраних у спеціальні дні місяця. Її зморшкуваті руки так і орудували спритно рогачами, а тендітне тіло в білій сукенці, оздобленій по краях вишивкою, металося туди-сюди, жваво оминаючи пучки висушених квіток та трав, що нависали зі стелі, та накриваючи вже прибраний лляною скатертиною дубовий стіл глибокими глиняними мисками, ложками та полив’яними кухлями.

— Думала, що впораюсь самостійно, але, як бач… — журливо зітхнула Селест. Вона почувалася ні в сих ні в тих, позаяк майже рік не навідувалася до Лади, а саме після загибелі коханого. Хоча раніше кожну тривогу й біду, та навіть незначне хвилювання чи ж неспокій, завше розділяла з нею — рідною тіткою, яка замінила їй матір, і це не зважаючи на те, що та в свої триста з атлантами років дітей своїх ніколи й не мала, як, власне, й чоловіка. Селест невтямки, чому так сталося, що колись молода вродлива жінка в дівках залишилася, від женихів же ж достоту відбою не мала. Невже таки ніхто не прихилився до її серця, змусивши його тьохкати нестримно, не зумів душу полум’ям пристрасти сколихнути? Та одначе всі настійливі спроби Селест вивідати подробиці завсігди обривалися на корені, притім Лада мерщій відводила погляд, в якому ледь не вогняні стріли перунові сновигали, та приглушено посмикувала губами так, наче на когось вельми ненависного злостиві прокльони сіяла.