Розділ 3. Книги ще нікого не вбили. Анта́рес

⚔️

«Во дні о́ни, коли обидва Кроваві Місяці увінчували твердь нічну, пломениста Лета обдарувала жителів Атлантиди небесною сталлю. От тільки досі невідомо, дар це чи прокляття?»

Із «Літопису древніх»

Все в світі змінне: від любові до ненависти один лиш крок, велелюдні міста з мап зникають, держави, бувши колись міцною твердинею, занепадають в безодні… І лиш вранішні тренування зі старшим братом залишаються сталими.

Облицьовані каменем грубі стіни внутрішнього двору Кригожару відлунювали дзвін обосічних мечів, що аж вогнисті іскри на всі заставки врізнобіч розсіювались, а заразом і гострі вигуки та дотепні підштрикування. Долоня Антареса звично обіймала руків’я небесної сталі, впевнено наносячи удари — спритні, звивисті, неочікувані, — все для того, щоби в кінцевому висліді виснажити супротивника й змусити його здатися, волаючи про помилування. Одначе той геть не в тім’я битий: лихо та вельми граціозно крутив мечем зліва направо, зверху й донизу, обертався круг себе і з хитрим лисячим усміхом ізнову та знов наносив витіюваті випади, що зрештою через годину запеклого поєдинку з сил вибився сам Антарес: руків’я помітно обважніло, а небесна сталь вже не так впевнено проносилася біля корпуса супротивника…

Та щоб святий Кровавий Місяць по вінця кров’ю облився! Кожного разу одне й те ж!

На жаль, позбавлені колишньої бадьорості удари не прошмигнули повз проникливі очі брата.

— Що, знову в хмарах витаємо? — обдарував його радісною усмішкою Кріос, атакуючи вчергове. Вістря промайнуло надто близько коло шиї, що Антаресу довелося відскочити вбік пригнувшись.

— Стули пельку! — охоплений заздрощами, неабияк розлютився він. Невже Кровавий Місяць таки достоту стер справедливість на порох? Тоді як Антарес від самих пелюшок вправляється з мечем, день та ніч не вилазить з тренувальної зали, з кров’ю та потом оволодіваючи майстерністю ведення бою, Кріосу достатньо лиш взяти меча й із хвацьким видом приступити до поєдинку, де завжди, завжди — трясця йому в печінки!!! — переможцем виходить. Немовбито він навсправжки песті́й Кровавого Місяця, адже той явно йому всміхається: рано чи пізно всі пізнають гіркий післясмак програшу (інакше й бути не може!), але його такий уділ раз у раз оминає.

І, що найприкріше, Кріосу глибоко начхати на свій дар! Ба більше, він всякчас повторює, що все, пов’язане з війною, йому вкрай осоружне, мовляв, годі зброю гострити, бо ж і так народ Атлантиди добряче настраждався від страхіть війни. Ха, сама наївність! Часом Антаресу здавалося, ніби Кріос геть відірваний від світу: живучи в своїй рожевій мушлі, той зовсім не помічає очевидних речей. Так, дим від Великої війни, в якій найкращі мужі Імперії позбулися життя, ще досі витає в повітрі. Але саме тому вони й мусять бути готовими! Достеменно невідомо ж, яке майбутнє на них чигає. Годі й відбрикуватися, що мир — поняття нетривке, а от конфлікти — вічні. Тому хтось просто-таки повинен стати на варті. Навіть слова нема, насамперед це стосується саме синів чинного короля, Деморіса, бо хто ж, як не вони, першими візьмуть в руки мечі, захищаючи корону й дбаючи про безпеку люду?

Випроставшись, Антарес кинув впертий погляд на брата: цього разу він точно здобуде перемогу. Відтак перехопив міцніше руків’я та накинувся з новою серією вкрай осатанілих випадів — різких, нестямних, без будь-яких проблисків розважливості, — навіч бачачи, як вчитель несхвально хитає головою. Та й біс із ним! Якщо Кріос під час бою гребує поміркованістю, діючи інтуїтивно, то чому ж тоді йому не можна?

Тимчасом Кріос, повівши кутиками вуст, либонь, знайшов, чим здивувати, аж ніяк не поступався, а навпаки: вміло парирував, підрізав, робив несподівані випади вперед, описував лезом кола. І все це з таким виразом на лиці, ніби жартома, ніби граючись, ніби в забавку… Що ще дужче роздраконило Антареса. Той такою злобою скипів, що аж жижки затрусилися. Враз забувши про всі перестороги вчителя про те, що гнів у бою — запеклий ворог, він з піною біля рота напустився, яро замахуючись. Цієї миті сині очі Кріоса переможно зблиснули, позаяк йому таки вдалося захопити його зненацька: спритно уникнувши зіткнення, Кріос нирнув під руку супротивника й сильно штовхнув у спину — Антарес не втримав рівновагу й звалився долу, ганебно на підлозі розпластавшись. Немов мало йому такого принизливого становища, так Кріос ще й коліном спину придавив, відкинувши його небесну сталь вбік, а по тому ще й свого меча до потилиці приставив. Плюгавець паскудний!

— Б’юсь об заклад, — хрипло видушив Антарес, — нанести останній удар в тебе кишка затонка.

— Типу ти когось вбивав, — осудливо пирхнув Кріос, простягаючи долоню, яку Антарес злобно проігнорував. Натомість прожогом самотужки підскочив на ноги, всякчас уникаючи зустрічі з братовими очима, що, здавалося, скільки він себе пам’ятав, бачили його наскрізь. Як і зараз, бліда тінь здогаду промайнула в його м’якому погляді, але Кріос не став допитуватися, чудово розуміючи: пропаще діло — лізти в душу, коли не просять. Замість цього заховав зброю в піхви й розправив плечі: — Дякую за тренування.

— Завжди прошу, — проковтнув їдкий клубок Антарес. Кинувши крадький позирк на Кріоса, він, мимовіль насупившись, затягнув звичну пісню: — І чому ти досі до війська не подався, з твоїми ж бо здібностями?

— Бо книги ще нікого не вбили.

В цьому весь Кріос: простодушний малий, який, залишаючись вірним собі та своїм надуманим ідеалам, замість блискучої кар’єри самовільно вибрав граніт науки, тому що так безпечніше — сидіти від самого рання до смеркання в повній старих книжок бібліотеці, досліджувати потайні манускрипти, вбирати багатовіковий досвід пройдешніх поколінь… Антареса аж пересмикнуло: яка нудьга безпросвітна, марнувати свою молодецьку силу на якісь там пожовклі сторінки!.. Якби ж то тільки йому бодай крихту талану Кріоса... Немислимо ж, щоби такий хист пропадом пропадав!