Розділ 2. Облудливі співи русалок. Селест

🥀

«Подейкують, русалчині співи —

цілющий бальзам на зранені горем ду́ші».

Із «Літопису древніх»

— Йди до нас, зігріємо.

— Від холоду душу зцілимо.

— В біді повік не залишимо.

— На багнистому дні трояндову тугу розвіємо.

— Й чашу гіркої печалі Кровавому Місяцю звіримо.

Односердно завивали русалки, порушуючи спокій водного плеса. Їхні збляклі очі на прозоро-білих, позбавлених природної свіжості обличчях в обрамленні безладно переплетеного тьмяного волосся невідривно спостерігали за тонким дівочим силуетом. Всякчас вони намагалися привернути її увагу, заманити до мулистих володінь, але все надарма. Тільки-но коли-не-коли прибула підніме на них свій порожній погляд, в якому, здавалося, навіки зникло життя, і знову притупить…

Донедавна Селест і ві́дом не ві́дала про біль, який сковує гострими лабетами душу, що́ лишень одна звістка зуміє отьмарити звичний світ, водномить позбавивши його тремтячих полисків щастя, і горло безустанно здавлюватиметься задушливим мотуззям. Здавалося, гнітючу порожнечу в серці не заполонить ніщо, навіть русалчині співи облудливі.

Рік тому надійшла страшезна вість: нареченого Селест, Астарта, знайшли мертвим та повністю обезкровленим, з характерними укусами від чупакабри — нічного демона, який, як вважалося, вже став мітичним. Ясна річ, спеціально навчені та озброєні чоловіки, щоби вберегти плем’я, відразу ж вирушили на пошук звіра, Проклятий ліс впень прочесали, але покруча так і не відшукали, буцімто той в тартарари провалився. Мудреці, вкрай занепокоєні таким станом речей, тихцем подейкують, що поява хижої почвари — надзвичайно погана прикмета. Поза всякими сумнівами, не до добра це.

Правду кажуть, не встигне сонце зайти, а біда біду тягне. Не встигла Селест відійти від одного нещастя, як казна-звідки, мов той пилип з конопель, взявся наслідний принц Антарес зі своїм надокучливим «обов’язок свій виконуй», реп’яхом пристав і ніяк, наперекір всім її відмовлянням, відчепитися не міг. От вона зопалу й бовкнула: «Принесеш голову чупакабри, тоді поговоримо», — а той, диви, взяв та й погодився. І чим тільки тих Зимніх в сонцесяйній Атланті годують, що вони геть несповна розуму стають? Сутичка з чупакаброю — це ж вірна смерть! А втім, то вже його справа. Якщо так вже станеться, що Кровавий Місяць з неба впаде — й голова кровопивці опиниться в її руках, глядиш, може, й тяжкий тягар з серця щезне. Кров’ю за кров платять, чи не так?

— Ще раз побачу тебе тут, голові племені докладу, — вирвав Селест із невідрадних роздумів суворий голос Зореслава, її старшого брата.

— Ой, облиш пустословити! — враз повернулася до нього вона, звично маскуючи гіркість за усмішкою. — Вже рік намагаєшся, та все ніяк.

— Так, завинив… — затримав він глибокодумний погляд на озері. Тієї ж миті збрунилася вода — і з-поміж білих та жовтих квітів латаття виринула русалка, грайливо позираючи на чоловіка. Зореслав відразу ж гидливо скривився. — Бісове поріддя! — бовкнув під ніс він, а відтак лагідно звернувся до Селест: — Скільки разів тобі можна повторювати, знаходитись тут небезпечно, особливо вночі.

— Русалки мені не зашкодять, — прожогом відсікла та й повторила завчену фразу: — Всі тутешні мешканці під егідою Проклятого лісу, а значить, шкодити один одному права не мають.

— Угу, і де ж тепер Астарт? — Зореслав глянув поблажливо на сестру й всупереч смуткові, який прошмигнув на її змарнілому обличчі, продовжив: — «Хоч Проклятий ліс — наш дім, він містить в собі безліч таїн», — так, я теж вмію мудреців цитувати. Селест, — пом’якшився він, — я переживаю за тебе. Знаєш, скільки сміливців через самовпевненість віку позбулися?

Селест нічого не відповіла. Натомість, остаточно насурмившись, відвернулася до дзеркальної гладі води, лиш краєм ока вловила, як Зореслав опустився поруч. А наступної миті вона опинилася в його дужих та водночас ніжних обіймах, наче єдине прагнення його душі — боронити її від всіх незгод, стати міцним муром, за яким нестрашні буревії. Як в дитинстві, вісім років тому, коли зі столиці надійшла жахлива вість про загибель батьків від меча досі невідомого зловмисника.

— Не роби так більше, Селест, домовилися? — палко зашепотів на вухо їй Зореслав. — Я тільки-но з Атланти приїхав, заходжу в дім, а тебе нема. Та в мене ледь душі не стало! Окрім тебе в мене ж бо більше нікого не залишилося.

— Давно говорила, одружитися тобі треба, і то терміново, — спробувала віджартуватися Селест, але вийшло мляво.

— Це лиш на словах так легко, — хмурніючи, трохи відсторонився той.

— А що? В нашій окрузі будь-яка дівчина на тебе клюне. Чи ти вже маєш когось на прикметі, а? Зізнавайся. — На відміну від брата Селест неодноразово помічала грайливі погляди в його бік. І не дивно, позаяк зовнішність той мав досить показну: високий, міцно збудований, з густим чорним волоссям та великими виразними синіми очима. Кавалер нівроку! Одначе Зореслав ніби спеціально уникав уваги протилежної статі, віддаючи весь свій молодецький запал завзятим тренуванням. — Кровавий Місяць же ж не жде! Незабаром тобі двадцять п’ять як стукне, то так і залишишся старим луб’ям ходити…

— Годі варнякати дурниць! — геть налився вогнем Зореслав. — Краще скажи-но, чи випадком принц наш нахвалений до тебе не навідувався? — перевів розмову в інше русло він, простягаючи кусень хліба. Попри роздратування від згадки про Антареса, очі Селест радісно загорілися: хліб цей столичний — її улюблений, запашний, досі теплий, з родзинками…