Розділ 1. Осяяна світлом Атланта. Анта́рес

⚔️

«Атланта — велична столиця сонцесяйної Атлантиди, небесне склепіння якої підтримує на своїх плечах могутній титан Атлант. А в поміч йому дані Кроваві Місяці, що панують над блідоликою кригою та трояндою сяйливою».

Із «Літопису древніх»

Над Атлантою сходило сонце, обливаючи загравою ефірні пелехаті хмари. Його перші промені розцвічували в багряно-золотистий покрівлі дивовижного міста, розливалися бурштином над розкішними садами Семіраміди, ажурними баштами та куполами, й стінами з білого каменю, які у вранішньому світлі вбачалися перламутрово-рожевими.

На непримітній на перший позір терасі, що увінчувала Академію (навчальний центр всеї імперії Пір року, що так і вабила око архітектурним багатством та мальовничістю шпилястих веж), стояв, заклавши руки за спину, неймовірної вроди юнак. Жартівливий огрійливий легіт бавився з його хвилястим та темним, немовбито ніч, волоссям, залишав ві́дсвіти на блідо-порцеляновій, заледве не безкровній шкірі, зусібіч кружляв, вривцем зазираючи до яскраво-блакитних льодистих очей, ховався серед чорно-білого одіяння, шарпаючи поли...

Анта́ресу надзвичайно подобалася столиця. Її хитросплетіння мо́щених вузеньких вулиць так і вабило, кличучи могутнім зовом, а на ринкових площах, переповнених гомінливим стоголоссям, де всякчас дзвеніли монети-титани, прилавки аж вгиналися від розмаїтого краму, який торговці кожен на свій штиб силкувалися возвеличувати: пишнобарвні тканини та вбрання під всілякий смак, сліпучі дорогоцінні каміння та тонкої роботи ювелірні вироби, свічники з гравіюванням та без, страви та питво, від яких аж слина котилася по губах. І, звісно ж таки, багатство найрізноманітнішої зброї з небесної сталі: мечі (загострені чи вигнуті, довгі чи короткі, одноручні чи дворучні), шаблі, ножі, кинджали, стилети, списи, щити (як великі, так і малі), дротики, пращі, луки, стріли...

Принагідно, що вся зброя Атлантиди виготовлялася на фабриці «Небосталь», власником якої був чинний король Імперії з племені Зимніх — Деморіс. І Антарес, як єдиний його законнонароджений син, успадкує геть все, ба навіть більше — владу.

Велика війна, що спалахнула понад сто років тому та дим від якої ще досі повністю не зійшов над сонцесяйною Атлантидою, в кінцевому висліді принесла грандіозні зміни. Двадцять п’ять Суддів, яких було вибрано з кожного племені Пір року (Весняних, Літніх, Осінніх, Зимніх та Єдиних), зібравшись на спаленій землі, майже одностайно постановили: Пори року змінюватимуть престол почергово.

З кожного племені раз у двадцять років шляхом жеребкування (для запобігання ремства та невдоволення) обиратиметься король чи королева. Але це стосується тільки Весняних, Літніх, Осінніх та Зимніх [1]. Що ж стосовно Єдиних, то для них передбачили дещо інший устрій. Обиратиметься лише королева, до того ж задовго до початку правління, а саме із немовлят. Окрім цього, водночас відбиратиметься ще й особистий її охоронець з племені Зимніх, і теж з немовлят.

Чому Судді так впорядкували, достеменно невідомо. Антарес лиш здогадувався, що левова частка провини в кровопролитті лежить саме на Єдиних. Одначе ця думка мов вилами по воді писана. В руках же ж Зимніх спервові́ку було більше міці! А все завдяки тому, що саме їм належать копалини небесної сталі — унікального у своєму роді матеріалу, здатного позбавити життя [2]. Але на уроках інформація про Велику війну згадувалася лише побіжно, мигцем, а в батька годі й випитувати.

Проте хоч би що там було, а саме Антаресу долею випало стати охоронцем принцеси з племені Єдиних. Хоча дуже малоймовірно, що його батько не доклав своїх рук до жеребкування... Бо сприйняти за несподіваний збіг обставин те, що престол фактично знаходитиметься у володінні однієї сім’ї, може хіба що дурень набитий.

І от тепер, коли Антаресу та Селестині виповнилося шістнадцять років — згідно з традицією, встановленою Суддями, — принцеса мусить перебратися до замку Зимнього-охоронця, щоб опановувати навички, які їй знадобляться під час самого правління. Звісно, це за офіційною версією. А за неофіційною… На вустах Антареса несподівано заграв лиховісний вищир, який, втім, миттєво перемінився на розлючену гримасу.

Це дівчисько раптом вперлося рогом, мовляв, нікуди й ні за яких обставин вона з ним не піде і Проклятого лісу свого не залишить. Причому на її доволі привабливому личку тієї миті застигло таке презирство, така погорда, якої він зроду-віку не видів. Та де це бачено, щоб якась діваха нехтувала всіма писаними та неписаними правилами!

Вже як з пів року Антарес навідувався до Проклятого лісу, аби всіма — і принаймні поки що пристойними — способами прихилити Селест таки погодитися діяти так, як годиться принцесі. Але тій хоч би хни. Ба навіть більше, під час однієї з останніх зустрічей вона ще й насмілилася умови висувати. «Я переїду до твого триклятущого Крижаного замку тільки-но тоді, коли ти принесеш мені голову чупакабри. І неабиякої, а з самісінького лісу Проклятого», — випльовувала яро вона йому в обличчя. Чи ба, чого зажадала! Може, ще й живого сукуба [3] на додачу принцесі кортить отримати? А чом би й ні? Розвеселить, приголубить… Щоправда, ласки його смертельні, до останньої краплини крові вип’є, але то вже хіба така біда?

Хай там що, виконати її прохання хоч-не-хоч, а доведеться. Все-таки не за золотим руном, справді, послала. До того ж чупакабру з його витримкою та вмінням володіти мечем вполювати як раз та два. Ніде дітися, впорається.