Замість прологу

«Для Єдиних Проклятий ліс — тиха пристань,

для Зимніх же — смертельна пастка».

Із «Літопису древніх»

Тінь ночі неквапом опустилася на Проклятий ліс, таємничими звуками його наповнюючи: десь жалібно та пронизливо вили вовки, смутно стогнав пугач, розлунювалася печальна пісня дріад… Палав на небі срібляний місяць, щосили намагаючись продертися крізь лабіринт густо-звивистих лісистих крон, щоби нарешті розбити морок на полчище огидних зопсутих силуетів — зробити все, аби нарешті настрашити заблуду, що порушує спокій Проклятого лісу.

Одначе одинокому перехожому, який брів знайомою йому вузькою стежиною, було хоч би що. Проклятий ліс — його дім, і жахні звуки — мов бальзам на душу. Це нехай Зимні п’ятами кивають! Не місце їм тут.

Блаженна усмішка ніяк не могла зійти з вуст Астарта, адже повертався він ледве не з найкращого побачення в житті. Захлеснутий ейфорією, все згадував та згадував, як Селест — найвродливіша дівчина, яку він коли-небудь бачив, — мліла в його обіймах, а її ніжно-солодкий запах так і звихрював уяву… Як ласкаво пестив її тонкі витончені руки, білу оксамитову шию… Як плутався пальцями в шовковистому золотавому волоссі… Як вони довго-довго, бувши неспроможними відірватися одне від одного, цілувалися — спершу ніяково, а потім все захопленіше… А її блискучі блакитні очі, здавалося, проникали полонячи в самісіньку душу.

Саме сьогодні він остаточно збагнув, що нікому не віддасть Селест. Що би там не диктувала йому безжальна система зі своїми дурнуватими правилами, встановленими після нещодавно пережитої Великої війни! Селест — його наречена і нізащо не стане маріонеткою варварів-Зимніх. Хай вони хоч зі шкіри пнуться, а Астарт цього не допустить — ні за яких обставин.

А втім, розпечена гостра голка вмить проштрикнула йому серце: ну чому саме Селест шляхом жеребкування вибрали, від самого її народження, на роль принцеси з племені Єдиних, тим самим поставивши жирний хрест на її долі? Позаяк за якийсь рік вона мусить перебратися до замку Зимнього-охоронця, а ще через чотири — посісти престол. От тільки мудреці Проклятого лісу всі як один проголошують, що Єдиним шлях до влади назавжди закритий. Що ніякий не привілей це, а чергове знущання, пастка у вигляді золотої клітки.

І, звісно ж таки, йому не місце поруч з майбутньою королевою. Система не дозволить. Зимній-охоронець, будь він безмір проклятий, не дозволить! Вже неодноразово Астарт отримував листи з погрозами, мовляв, не наближайся до принцеси ні на йоту, інакше всі кишки тобі повипускають. Ха! Нехай лиш спробує! Не тільки Зимні майстерно володіють небесною сталлю… Все-таки недарма ж він стільки років вправлявся з мечем. Впевнений: у відповідний момент рука його не підведе.

Та й під час небагатьох подорожей до Атланти — столиці всеї імперії Пір року, Атлантиди, — Астарт видів одним оком цього Зимнього-охоронця. Зарозумілий набундючений аристократ! Либонь, звик ховатися під крилом свого татуся — між іншим, чинного короля з племені Зимніх, Деморіса. Ось це так доля маслом губи змастила юнакові! А чи таки достоту доля?..

Хай там як, а Зимніх Астарт ненавидить всім своїм єством. Шкода, що не народився нещасну сотню років тому. Так би й поперебивав би всіх до одного! В грудях, здається, навічно засів пекучий, пульсівний біль, який немовбито силкувався розірвати його зсередини кігтями — повільно та несамовито. А відтак вирватися назовні: скажено, яро, неминуче. Вирватися на систему, на новоспечених Суддів, на бісового охоронця — на всіх Зимніх з їхніми крижаними серцями відразу!

Адже саме через них, блідолицих, загинули в кровопролитній війні його дідусь та бабуся, й заледве залишилися живими батьки. А скільки ще Єдиних постраждало — не перерахувати. І винні ж то в кривавій різанині, як би ті не намагалися переводити стрілки на Єдиних, Зимні трикляті. Вочевидь, в крові в них прикидатися ангелами світла, водночас за пазухою ховаючи меч із небесної сталі…

Аж раптом нічне стоголосся порушив тряскіт десь у верховітті, а вслід за тим пролящало громохке клекотання. Сяйво місяця на мить заступило сріблясто-сіре крило.

«Щось ці місяцептахи геть розбуянилися», — промайнуло вкрай набурмосеному Астартові в голові. Одночасно з цією думкою він помітив серед нетрів два багряних полиски та радше нутром відчув агресивне дихання досі незвіданої тварюки.

Астарт відразу ж став стовпом, мимовіль перевіряючи, чи не збився він випадком з перевіреного напрямку. Чи не забрів ненароком до аномальної зони Проклятого лісу.

Та ні. Достеменно ні! Його шлях пролягав проторованою стежиною, відміченою на карті, — безпечною. В цій частині лісу не водяться ворожі істоти. Аж ніяк.

Тоді що тут забув нещадний кровопивця, нічний демон Проклятого лісу, в народі прозваний ще як чупакабра? Тим паче — принаймні так вважали мудреці — всі вони були знищені ще під час Великої війни. Виявляється, не всі…

З оповідок Астартові відомо: власними силами чупакабру не здолати. Ті неабияк сильні та напрочуд швидкі. Ще ніхто не вижив, борючись з ними самотужки. Невже кінець його життя буде саме таким: ганебним, стидким, без жодної тіні опору?

Та він навіть меча з піхов не встигне дістати, як в три миги опиниться притиснутим до землі жилавим тілом тварюки! Але здатися? Та нізащо!

Блискавично відкинувши всі страхи та сумніви геть, Астарт прожогом рвонув у бік, маючи на гадці забратися на найближчий в’яз, щоб у відносному спокої обмізкувати ситуацію, що виникла. Одначе…