Балада про сяйливу троянду та кригу

Із «Легенд Пір року»

Тривожно лопочучи своїми золотавими, мов вогонь, крильми, над верхівками густо-дрімучих, безпросвітних дерев пролітала жар-птиця, та вривцем порушували напівсонну, загадкову, немовби потойбічну тишу ночі метушливі звірі.

Цей ліс вважався проклятим місцем. Від одного лишень погляду на нього серце вмить стискувалося в лещатах панічного страху та холодного відчаю. Всі — Літні, Весняні, Осінні, ба навіть більше, Зимні — оминають його семимильними кроками. Якщо хтось знічев’я й забрідав углиб, то ще довго відчував на собі його жаску міць. І навіть крижане серце Зимніх безсиле проти впливу моторошного лісу, де аж повітря, здавалося, просякнуте вщерть задушливою до запаморочення трутизною.

Одначе були й ті, хто загадковим чином зуміли обхитрити силу Проклятого лісу: могли вільно прогулюватися захаращеними стежинами, на повні груди вдихаючи їдкий запах перегнилого листя, причому без жодного натяку на дурман в голові, та не відчуваючи на спині колючі погляди невідомих істот, від невидимої присутности яких аж мороз за плечима продирає. Достоту мов відьми!

Та все-таки, всупереч страхам всім, Зимніх нестямно до Проклятого лісу тягне. Ніхто не спроможний пояснити природу цього таємничого явища, що лоскоче нерви. Одначе, Зимній, бережись! Остерігайся Проклятого лісу.

Як би він сильно тебе не манив, які б красні співи не долинали з його нетрів… — не наближайся ні на йоту. Не вспієш і оком змигнути, як стій пропадеш. Пропадеш! — і слід твій умливіч зачахне. Не встигне жар-птиця змахнути крилом, небесна сталь долетіти до цілі… — як світ твій обсіч померкне.

Бережись ти, Зимній, Проклятого лісу.

Не силкуйсь розгадати його таємниці.

Про сяйливу троянду облиш ти думку,

А відьомські таїни залиш-бо жар-птиці.

Неподалік від богом забутої, занедбаної та дерев’яної хатини, межи гущавини рясної, зростала сиротою одна-єдина сяйлива троянда. Всякчас силкувалася вона всім станом своїм виструнчитися, дотягнутися до світла сонячного, що тьмяними променями з пишних верховіть правічних дерев линуло. І щодуху відштовхувала гостроконечними шипами непрохані гілля впереміш із листвою.

Одначе попри боротьбу, з року в рік, бутон сяйливої троянди пишнів усе гоже й гоже, стаючи схожим на полум’яне сонце. Так, сяйлива троянда, навіть не зауважуючи цього, приваблювала до себе блідолику кригу — своїм сяйвом та… шепотом. Все манила й манила… А ті, хто таки наважувався на її пошуки вирушити, в тенетах лісу Проклятого зникали безслідно. Та сяйлива троянда все шептала й шептала: «Тепла́, тепла́, тепла́…» А відчайдухи все шукали й шукали… і безслідно зникали.

Аж ось одного разу блідолицій кризі всміхнулася доля. Наперекір жаському впливові Проклятого лісу Зимньому таки вдалося дістатись до омріяної мети — віднайти сяйливу троянду. І вона, відчувши морозне тепло, миттю потягнулася до нього, притулилася яскраво-червоним бутоном до прохолодно-пекучої шкіри. Зимній, радіючи знайденому скарбові, ніжно пестив пелюстки сяйливої троянди, досхочу її жагучим теплом впиваючись.

Одначе блаженство тривало недовго. В одну мить прохолодно-пекучі доторки відчулися ядовитими, пекельними, нестерпними, немовбито гострим лезом небесної сталі раз за разом прорізали тендітний та крихітний стан сяйливої троянди. І її пишний бутон більше не тягнувся до сонця: не мав на це ні сили, ні бажання. Зачах…

Ізра́зу тонке стебло сяйливої троянди покрилося червоними гарячими цівками, які, втім, миттєво застигали, не торкаючись землі, — і крапля по краплі перетворювалися на кригу. А відтак колись ще живе стебло стало крижаним вістрям меча.

Зимній спостерігав за цими метаморфозами зі здивуванням. І це за кригою він через небезпечні дебрі продирався? Злісно вишкірившись, блідолиций бажав витягнути меч з небесної сталі, щоби зруйнувати мару. Але долоні замість знайомого руків’я вхопили тільки порожнечу: свій меч він мимохіть віддав сяйливій троянді.

Чортихаючись всіма лайливими словами, які лиш знав, сяйливу троянду проклинаючи, Зимній зник у нетрях Проклятого лісу.

А серце сяйливої троянди,

Заковане в кригу,

Ледь вловимо, обпікаючись морозною кров’ю,

Шептало:

«Моє тепло було створене для холоду твого…»

Жар-птиця, пронизливо скрикнувши, негадано-неждано побіч сяйливої троянди опустилася та сяючими від вологи очима на неї глянула тужливо — і спо́тайна вогненними, мов полум’я, крильми накрила її...