ПОРІГ

КОРОТКИЙ СЮЖЕТ:

Існують дві паралельні цивілізації: одна — утопічна, органічна, поєднання природи і духу, друга — технологічна, урбанізована, що живе під контролем ШІ. Обидві не знають про існування одна одної — вони розділені "порогом сприйняття", метафізичним бар'єром.

Енн — людина, здатна бачити обидва світи одночасно, в результаті рідкісної мутації, народження в "неправильний" час. В обох світах вона вважається "аномалією" — але тільки вона може відчути, що з "обох сторін" почали зникати ключові особистості. Офіційно — нещасні випадки. Але все вказує на "вмілу зачистку".

З'являється загроза: щось за межею обох світів маніпулює реальностями, щоб злити їх... або зруйнувати одну заради виживання іншої.

Головна героїня Енн веде розслідування зникнення людей, але в одному світі сліди ведуть до природи (рослини "пам'ятають" події), в іншому — до цифрових кодів, прихованих у підсвідомості ШІ. Чим глибше вона копає, тим більше починає сумніватися: який із світів справжній.

Енн — не просто героїня. Вона — почуття. Точка між світами.

А ПОРІГ — не просто історія. Це як сон, який не забувся.

ПОРІГ

Сни знову прийшли із запізненням.

Енн спала неспокійно.

Світ уві сні був тихий — надто тихий. Без вітру, без птахів, без звичного гулу мегаполісу. Все здавалося зробленим зі скла та попелу.

Вона йшла лісом. Але дерева були неживими: їхнє листя не шелестіло, стовбури не відкидали тіні. Тільки світло — ніби місячне — падало звідкись зверху, хоча небо було затягнуте спіральним вихором зірок.

І тоді вона побачила Його. Того, хто дивиться.

Він стояв біля води — де немає берега.

Вся гладь озера відбивала не її, а Його.

Висока постать у чорнильній мантії, і там, де мало бути обличчя, закручувалася галактика, в центрі якої билося зіницею пульсуюче сонце.

Вона знала: якщо Він підніме руку — вона прокинеться.

Але Він не рухався.

— Хто ти? — запитала Енн. Але голос не вийшов — тільки думка.

І тоді Він показав їй долоню. У ній — не лінії долі, а карта з двох накладених світів.

Місто — як схема нервової системи. Ліс — як кровоносна мережа.

У центрі: точка. Жива. Б'ється.

— Це я?.. — здогадалася вона.

Він нахилив голову, ніби погоджуючись. І шепіт пішов по гілках, хоча вітру не було:

"Ти — не міст. Але ти — шлях".

Енн зробила крок до води — і прокинулася в холоді, хоча під ковдрою було тепло. Серце калатало. На долоні — пил. Коли вона провела пальцем, карта зникла.

Стеля її капсули, пофарбована в ніжно-сірий колір, м'яко мерехтіла передсвітанковим світлом — як завжди. Але цього разу ліве око бачило листя, що тремтіло від ранкового бризу. А праве — голографічні піктограми над горизонтом неба мегаполісу.

Вона сіла, повільно, як людина, яка боїться, що реальність трісне.

— Знову обидва, — пробурмотіла вона. — Значить, скоро з'явиться Він.

Істота з її снів — не людина, не звір. Вона не говорила. Вона дивилася. Вона знала.

І де б Вона не з'являлася, починалися зникнення.

День був прозорим, як буває тільки після дощу.

Голограми на вулицях ще мерехтіли краплями, і люди поспішали повз — ніхто не дивився вгору. У місті це було правилом: не дивитися вгору, не дивитися в очі один одному, не шукати зайвого.

Енн вийшла з підземного переходу — і зупинилася.

Серед натовпу, на перетині трьох доріг, Він стояв.

Точно такий самий, як уві сні.

Мантія, в якій рухалася ніч. Обличчя, повне зірок.

Але зараз — всі навколо проходили крізь нього, ніби це була проекція. Тільки вона — єдина — бачила його тінь.

І бачила, як Він дивився на неї.

— Ні, — прошепотіла вона. — Я не сплю. Я не...

Навколишній світ «запізнився з рухом». Звук кроків, голосів, сирен — став глухим, ніби через воду. А потім зник зовсім.

Вони залишилися вдвох.

Він повільно підняв руку — і дотик повітря змінився. Голограми над дорогою спотворилися. На її руці з'явилися символи: тонкі лінії, як судини, але світяться м'яким сріблом.

Знаки з її першого сну. Карта.

— Чому ти тут? — запитала вона. І голос пролунав. Гучно. Чітко.

Але Він не відповів.

Замість цього він опустив долоню до землі — і там, де був асфальт, почала розповзатися тріщина.

З неї — не пил, не камінь — а листя.

Тисячі. Як з іншого світу.

Він дивився на неї.

Вперше — з питанням.

Ти готова перейти?

І в цей момент гудок транспорту, запізнілий, ніби відкладений у часі, прорізав тишу. Люди знову зарухалися. Світ повернувся.

А Його — не було.

На асфальті залишився тільки один срібний лист.

Він був теплим. І живим.

***

Місто прокидалося без звуків.

Ні пташиного крику, ні шуму вітру — тільки рівний гул енергомереж, що м'яко вібрував у кістках. Сірі вежі, тонкі як голки, піднімалися в туманне небо, і їх верхівки зникали в синтетичному хмарному куполі, під яким текло життя — оптимізоване, відрегульоване, кероване.

Імплант в її потилиці тихо активувався. Мозок отримав розклад, температурний прогноз, рівень цукру і список емоційних реакцій, рекомендованих на сьогодні.

Режим: нейтральна продуктивність.

Допустимі аномалії: не виявлено.

Енн не відразу відкрила очі. Іноді вона зволікала. Прислухалася. Ніби за глянцевою поверхнею її капсули хтось дихав.

Все було гладким, стерильним, без запахів. Тільки слабкий відтінок озону — стандартна система очищення повітря після сну. Стіни, реагуючи на її дихання, почали змінювати відтінок: від приглушено-сірого до тепло-жовтого.

Значить, вона не прокинулася в страху. Значить, система задоволена.

Вона сіла, повільно, відчуваючи, як голографічні піктограми проростають перед очима — поверх сірого інтер'єру, поверх власного відображення. Світ тут був накладенням. Обгорткою. Програмою.

Сни заборонені.

Це не правило — це консенсус. Сни — шум. Збої. Залишки еволюції. Їх більше не бачать. Їх давно відключили.