Епілог

Минуло кілька тижнів. Софія сиділа на підвіконні у своїй кімнаті, переглядаючи роздруковані фотографії. Вона вирішила не залишати їх лише в цифровій пам'яті — папір здавався надійнішим, він зберігав тепло.

​Серед знімків закинутих заводів та порожніх парків лежало одне особливе фото. Те саме. На ньому не було монстрів, не було страху. Лише сонячне світло, що пробивалося крізь пил підвалу, і маленька порцелянова фігурка хлопчика на підлозі.

​Раптом Софія помітила дещо, чого не бачила раніше. На задньому плані знімка, у самому кутку, де раніше була темрява, тепер проступав ледь помітний силует відчинених дверей, за якими виднівся квітучий сад. Це не був сад притулку — це було щось інше, місце, де панував спокій.

​Вона взяла маркер і на звороті фото написав лише два слова: «Ти вільний».

​Тієї ж миті по кімнаті прокотився легкий протяг, хоча вікно було зачинене. Софія відчула, як на її плече на мить лягла невагома, тепла долоня. Це не було схоже на холод порцеляни. Це був дотик друга.

​Дівчина усміхнулася і поклала фото в альбом. Вона знала, що більше ніколи не повернеться до «Тихої заплави». Але тепер, коли вона брала до рук камеру, вона шукала не просто красиві кадри. Вона шукала історії, які потребували того, щоб їх побачили.

​Софія підняла погляд на дзеркало в передпокої. На секунду їй здалося, що її власне відображення підмигнуло їй. Але це був лише відблиск сонця на склі. Або, можливо, нова історія, що вже чекала на свій перший кадр.