Розділ 3 . Кімната проявлення

Сходи в підвал були слизькими від плісняви. Кожна сходинка відгукувалася важким відлунням, яке розліталося порожніми коридорами. Софія міцно тримала камеру, палець тремтів на кнопці спуску.

​— Швидше! Вони не люблять запах проявника, — шепотів Денис, тягнучи її за рукав куртки. — Там, у кінці, є двері з червоною лампою. Це серце притулку.

​Вони бігли повз полиці, заставлені скляними банками. У світлі ліхтарика Софія з жахом побачила, що в банках не препарати, а... лялькові очі. Тисячі скляних зіниць стежили за кожним її рухом.

​— Денисе, чому тут так багато очей? — видихнула вона.

​Хлопчик на мить зупинився. Його обличчя в напівтемряві здалося Софії занадто гладеньким, майже... порцеляновим.

— Бо кожен, хто не встиг вийти, залишає тут свій погляд. А ляльки забирають його собі, щоб бачити світ.

​Раптом з-за рогу вискочила Лялька-Няня. Вона була понівечена, з відірваною рукою, але в іншій тримала величезні іржаві ножиці.

​Клац! — спалах. Залишилося 15 кадрів.

Клац! — ще одна лялька вилізла з вентиляції. Залишилося 14.

​— Ти занадто часто марнуєш кадри! — крикнув Денис. — Дивись через об’єктив, але не знімай, поки не побачиш Головну!

​Вони влетіли в кімнату, де під стелею тьмяно блимала червона лампа. Повітря тут було важким від запаху оцту та хімікатів. Посеред кімнати на залізному ланцюгу висіла Вона.

​Це була не просто лялька. Це був каркас із тисяч уламків інших іграшок, зшитих грубою ниткою. Замість обличчя у неї було велике кругле дзеркало.

​— Це — Пам'ять притулку, — прошепотів Денис, відступаючи до стіни. — Сфотографуй її відображення. Якщо на знімку з'явиться те, чим вона була насправді — ми вільні.

​Софія підняла камеру. Вона побачила себе в дзеркальному обличчі монстра. Але щось було не так. У відображенні за її спиною стояв не Денис. Там стояв порожній стілець.

​Вона різко озирнулася — хлопчик стояв поруч. Знову глянула в об’єктив — за спиною порожньо.

​— Денисе... — голос дівчини затремтів. — Чому я не бачу тебе в дзеркалі?

​Хлопчик повільно підняв руку. Його пальці почали біліти й тверднути на очах.

— Бо я — останній кадр, Софійко. Я той, хто заманює нові очі для Неї.

​Лялька-монстр почала розгойдуватися на ланцюгу, видаючи жахливий металевий скрегіт. Дзеркало на її обличчі завібрувало, намагаючись затягнути Софію всередину.

​— Знімай! — закричав Денис, і в його голосі почувся людський відчай. — Знімай мене разом з нею! Тільки так ти зруйнуєш це коло!

​Софія зрозуміла. Їй треба сфотографувати правду. Вона виставила максимальну витримку.

​Клац!

​Сліпуче біле світло заповнило кімнату. Софія відчула, як її підхопив вихор зі спогадів, дитячого сміху та дзвону розбитої порцеляни.

​Вона прокинулася на траві біля паркану. Сонце вже піднялося високо, зігріваючи її обличчя. У руках дівчина стискала фотоапарат.

​Вона тремтячими пальцями натиснула кнопку перегляду. Останній кадр. На ньому була порожня кімната підвалу, розбите дзеркало на підлозі й маленька, запилена порцелянова фігурка хлопчика, що посміхався, тримаючи в руках іграшкову камеру.

​Софія подивилася на будівлю притулку. Вона більше не здавалася страшною. Це був просто старий, напівзруйнований будинок. Прокляття зникло, забравши з собою тіні.

​Вона встала, обтрусила джинси й пішла додому. На карті пам'яті залишилося 0 кадрів, але в її серці назавжди закарбувалася історія, яку вона ніколи не зможе опублікувати.