Розділ 2 . 24 кадри до темряви

Софія розвернулася і кинулася в глибину темного коридору. Її дихання було уривчастим, а важкий фотоапарат боляче бив по ребрах при кожному кроці. Вона не бачила, куди біжить, лише промінь ліхтарика вихоплював облуплені двері палат і розкидані дитячі малюнки на підлозі.

​Тук-тук-тук-тук...

​Звук порцелянових ніжок ставав гучнішим. Він лунав уже з усіх боків — зі стелі, з-за стін, з-під підлоги. Софія забігла в невелику кімнату, що колись була їдальнею, і забарикадувала двері старим перекинутим столом.

​Вона притиснулася спиною до стіни, намагаючись не дихати. У кімнаті панувала мертва тиша. Дівчина тремтячими руками піднесла камеру. На дисплеї світилося: «Залишилося 24 кадри».

​— Тільки 24 спроби побачити правду, — прошепотіла вона.

​Раптом у кутку їдальні щось ворухнулося. Софія різко спрямувала туди ліхтарик. Під великим чавунним казаном сиділа постать. Це не була лялька. Це був хлопчик у вицвілій сірій формі притулку. Він обіймав свої коліна і розгойдувався вперед-назад.

​— Не дивись на них... — прохрипів він, не піднімаючи голови. — Якщо ти дивишся на них очима — вони рухаються. Якщо дивишся через скло камери — вони завмирають.

​Софія зробила крок до нього.

— Ти хто? Ти теж тут застряг?

​Хлопчик підвів голову. Його обличчя було блідим, а під очима залягли глибокі тіні.

— Мене звати Денис. Я тут уже... — він замислився, — триста сорок два кадри. Моя плівка закінчилася давно. Тепер я просто ховаюся.

​У двері, які підперла Софія, хтось тихо штовхнув. Потім ще раз. Стіл почав повільно відсуватися, хоча за дверима нікого не було чути.

​— Вони прийшли за твоєю камерою, Софійко, — прошепотів Денис, вказуючи на щілину в дверях. — Їм потрібні твої «очі», щоб вийти звідси. Ти бачиш те, чого не бачать вони — реальність.

​У щілину просунулася тонка біла рука. Але це була не рука дитини. Це була порцелянова кінцівка, пальці якої закінчувалися гострими голками.

​— Швидше! — скрикнув Денис, хапаючи Софію за руку. — Є один шлях! У підвалі є «Кімната проявлення». Якщо ти встигнеш сфотографувати Головну Ляльку і винести знімок на світло сонця — прокляття зруйнується. Але в тебе мало кадрів!

​Двері з тріском розчинилися. На порозі стояла та сама Лялька в мереживній сукні. Тепер її рот був широко розкритий, а всередині замість зубів стирчали уламки дзеркал.

​Клац! — Софія натиснула на затвор. Спалах засліпив істоту, і вона застигла на місці, наче статуя.

​«Залишилося 23 кадри».

​— Біжимо! — крикнула Софія Денису, і вони кинулися до сходів, що вели в підземелля притулку.