Розділ 1 . Останній спалах

​Софія перелізла через іржавий паркан, міцно притискаючи до грудей свій старенький «Нікон». Притулок зустрів її запахом вогкості та пилу, який стояв у повітрі нерухомою стіною. Дівчина ввімкнула ліхтарик, і вузький промінь світла вихопив із темряви напис на стіні: «Ми чекаємо на обід».

​— Дитячі жарти, — прошепотіла Софія, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках. — Просто старий будинок.

​Вона пройшла до центральної зали. Під ногами хрустіло бите скло. Раптом дівчина зупинилася. Посеред кімнати, на маленькому дитячому стільчику, сиділа лялька. Велика, заввишки з п’ятирічну дитину, у брудній мереживній сукні. Її обличчя було ідеально білим, а порцеляна вкрита дрібною сіткою тріщин, схожих на зморшки.

​Софія піднесла камеру до очей. Клац. Спалах на мить розірвав темряву.

​Дівчина глянула на дисплей, щоб перевірити кадр, і відчула, як її ноги стають ватяними. На фото лялька не просто сиділа — вона тримала в руках табличку, якої в реальності не було. На ній кострубатим почерком було написано: «ТАК ГАРНО, ЩО ТИ ПРИЙШЛА, СОФІЙКО».

​— Звідки... звідки вона знає моє ім’я? — голос дівчини зірвався на крик.

​Вона різко обернулася до виходу, але замість пролому в стіні, крізь який вона щойно зайшла, побачила лише гладеньку, холодну поверхню. Жодної щілини. Жодного шансу на втечу.

​З темряви залу донісся тонкий звук. Наче сотні маленьких порцелянових ніжок почали одночасно бігти по підлозі.

​Тук-тук-тук...

​Софія знову глянула на ляльку на стільчику. Та більше не сиділа. Вона стояла всього за метр від дівчини, схиливши голову набік. Її скляні очі відбивали світло ліхтарика, і тепер у них не було пустоти. У них було відображення самої Софії, яка кричала від жаху.

​— Гра починається, — прошепотіла лялька, і звук її голосу нагадував тертя двох шматків сухої крейди.