Мар'яна не відповіла.
Вона сиділа, притиснувши коліна до грудей, і дивилася на ляльку, а лялька дивилася на неї. Годинник у глибині замку пробив першу, потім другу. Голос більше не озивався. Лише раз, уже під ранок, їй здалося, що з підвіконня долинуло тихе зітхання, таке втомлене, ніби той, хто зітхав, чекав відповіді багато років і вже майже не сподівався.
Вона не помітила, коли заснула.
Розбудило її світло. Сіре, водяне, воно сочилося крізь шибки разом із холодом, і камін давно вистиг. Мар'яна розплющила очі й одразу подивилася на вікно.
Підвіконня було порожнім.
Ні ляльки, ні сліду на пилу, ні нитки, ні клаптика мережива. Лише туман за склом і крихітна краплина роси, що повільно сповзала по шибці.
Наснилося, сказала собі Мар'яна, і сама собі не повірила.
Вона вмилася крижаною водою з глечика, заплела коси тугіше, ніж зазвичай, і вдягла робочу сукню — сіру, вовняну, з білим фартухом, у кишенях якого завжди лежали наперсток, крейда і кілька шпильок. Бабусин наперсток був срібний, старий, з витертим візерунком конвалій. Мар'яна торкнулася його крізь тканину кишені, як торкаються оберегу, і вийшла.
Коридор удень виглядав не таким зловісним. Крізь високі вікна галереї лилося розсіяне світло, і в ньому видно було, як кружляє пил. Килими були старі, протерті до основи там, де роками ходили люди. На підвіконнях стояли олов'яні вазони з сухими трояндами. Ніхто їх не викинув, ніхто не поставив нових.
Пані Вільма чекала її біля засклених дверей галереї. Рівно о восьмій, ніби стояла тут від самого світанку.
— Ви не снідали, — сказала вона замість привітання.
— Не хотілося.
— Завтра захочеться. — Економка дістала з кишені важку зв'язку ключів і відімкнула двері. — Тут ключі від шаф. Цей, з червоною стрічкою, від шафи з інструментами. Ось цей, з чорною, не чіпайте, він не для вас. Мені його лише доручено носити.
Мар'яна взяла зв'язку. Ключі були холодні й важчі, ніж здавалися на вигляд.
— Що я маю робити?
— Те, що робить майстриня. — Пані Вільма пройшла в галерею й зупинилася біля круглого столу, де вчора горів канделябр. Тепер свічки були нові, ще не запалені, з рівними білими гнотами. — Щодня оглядаєте по одній шафі. Пил, тріщини, моль, вицвілі стрічки, розпущені локони. Усе, що пошкоджене, лагодите. Усе, що полагодили, записуєте сюди.
Вона поклала на стіл грубу книгу в шкіряній палітурці. На обкладинці золотом було витиснено: Опис колекції.
— А якщо пошкодження серйозне? Тріснуте обличчя, розбита рука?
— Тоді кличете мене. — Пані Вільма поправила рукавичку на лівій руці. Мар'яна помітила, що економка робить це часто, ніби рукавичка весь час сповзає. — І ніколи не відкриваєте ляльці груди. Що б не сказали господар, я чи ваш власний розум.
— Груди? — Мар'яна розгубилася. — Навіщо мені...
— Саме так, — перебила пані Вільма. — Навіщо вам. Працюйте, панно Лозинська. Я приходитиму опівдні.
Вона пішла, а Мар'яна залишилася сама серед сотень скляних поглядів.
Удень ляльки виглядали інакше. Не страшнішими і не милішими, а просто тихішими. Ніби вчорашні вирази на їхніх обличчях, насмішка, втома, ледь стримані сльози, удень розгладжувалися, як розгладжується тканина під гарячою праскою. Тепер це були лише дуже гарні, дуже старі ляльки. Мар'яна йшла вздовж шаф і майже переконала себе, що вчора була просто втомлена.
Майже.
До найдальшого вікна вона дійшла останньою. Там, на тій самій полиці, де вона вчора її побачила, сиділа лялька в синій сукні.
У тій самій позі. З тим самим розірваним швом на плечі, з тим самим обтріпаним мереживом. Руки лежали на колінах, складені. Голова була ледь схилена, ніби лялька задрімала, чекаючи когось.
Пил на полиці довкола неї був рівний і непорушний.
Мар'яна довго стояла перед нею. Потім глибоко вдихнула, дістала ключ із червоною стрічкою і пішла по інструменти.
Шафа з інструментами виявилася справжнім скарбом. Мар'яна, яка звикла до власної скриньки з однією парою ножиць і трьома видами голок, на мить забула про все. Тут були голки на будь-який смак: тонші за волосину і товсті, вигнуті, як серп. Котушки шовку всіх кольорів, від блідо-рожевого до глибокого, майже чорного індиго. Мережива, згорнуті в рулони, і кожен рулон перев'язаний стрічкою з підписом: брабантське, валансьєнське, вологодське. Пензлики для фарбування облич, баночки з порцеляновою глазур'ю, клей, що пах мигдалем. Дрібні щипчики, лупи, крихітні праски, завбільшки з палець.
Хтось колись збирав це з любов'ю. І з неабиякими грошима.
Мар'яна вибрала синій шовк, найближчий до тону сукні, найтоншу голку і моток старого мережива, схожого на те, що звисало з подолу. Повернулася до вікна, поставила біля полиці табурет і на мить завагала.
Сонце давно встало. Правило стосувалося лише ночі.
Вона обережно взяла ляльку в руки.
Лялька була легкою, легшою, ніж мала б бути порцеляна з тканиною, і трохи теплою. Від сонця, вирішила Мар'яна, хоча сонце на ту полицю не падало. Вона посадила ляльку собі на коліна, розправила сукню й нахилилася над швом.
Робота заспокоювала. Так було завжди, ще з дитинства, коли бабуся садила їх обох за стіл під лампою — Мар'яну і Тіну — і вчила тримати голку. Мар'яні тоді було вісім, Тіні шість. Мар'яна шила повільно, старанно, висолопивши кінчик язика, а Тіна кидала роботу через п'ять хвилин і бігла на подвір'я гонити курей. Бабуся сміялася: «Одна з вас матиме золоті руки, а друга — золоте серце. Шкода, що не обидві разом».
Золоте серце, подумала Мар'яна, і стібок вийшов кривим. Вона випорола його й почала заново.
Тіна завжди була сонцем у їхній родині. Руда, як осінній клен, у ластовинні, з голосом, який було чути на іншому кінці вулиці. Тіна сміялася з клієнтками в майстерні, і клієнтки поверталися знову. Тіна вміла домовитися з м'ясником про знижку, з поштарем про те, щоб приніс лист раніше, з крамарем про розстрочку. Тіна ніколи не боялася. Ні темряви, ні чужих міст, ні старих замків на скелях.
#1557 в Фентезі
#203 в Темне фентезі
живі іграшки, ляльковод / таємничі сили, містика / жахи / темна романтика
Відредаговано: 18.11.2026