Візник зупинив коней там, де закінчувалася бруківка.
Далі дорога звужувалася, ставала кам'янистою і вилася вгору серпантином, зникаючи в тумані. Над туманом, на самому краю скелі, темнів замок. У сутінках він здавався не збудованим, а вирослим із каменю: чорні вежі, гострі дахи, вузькі вікна, у яких не світилося жодного вогника.
— Далі не поїду, панночко, — сказав візник і навіть не обернувся. — Коні туди не йдуть. Та й я не піду.
— Мені обіцяли, що довезете до брами, — Мар'яна міцніше стиснула ручку валізи.
— Обіцяли ті, хто там не був.
Він нарешті подивився на неї. Старий, з обвітреним обличчям і сивими вусами, він дивився так, як дивляться на людину, яку бачать востаннє.
— Ви вже не перша, кого я сюди везу, — тихо сказав він. — Отак само, з валізою, восени. Наймалися доглядати ляльок. Назад я жодної не віз.
У Мар'яни похололи пальці, але голос не здригнувся.
— Може, їм просто там сподобалося.
Старий хмикнув, сплюнув через плече і перехрестив її. Потім ляснув віжками, і віз, розвертаючись, загуркотів униз, до села, де вже засвічувалися вікна.
Мар'яна залишилася сама.
Вітер тягнув із долини запах мокрого листя й диму. Десь далеко гавкав собака. Вона поставила валізу на камінь, перевела подих і дістала з кишені пальта складений учетверо аркуш. Папір за цей рік так затерся на згинах, що букви в кількох місцях розлізлися, але Мар'яна давно знала лист напам'ять.
«Марічко, не сварися. Я знайшла роботу, і платять так, що ми нарешті віддамо всі борги за майстерню. Замок на скелі, уяви собі! Справжній, старий, як у бабусиних казках. Господар дивний, але не злий. Тут повно ляльок, ти б збожеволіла від захвату. Напишу ще, щойно отримаю першу платню. Цілую. Твоя Тіна».
Більше листів не було.
Ні за місяць, ні за пів року. Мар'яна писала до управи, до старости села, до самого замку. Із замку не відповіли. Староста відписав коротко: жодна Христина Лозинська на роботу в замок не наймалася, а в селі такої ніхто не бачив. Ніби сестра розтанула в цьому тумані.
А три тижні тому в міській газеті з'явилося оголошення. Дрібним шрифтом, між продажем корови і пошуком гувернантки: «Потрібна майстриня для догляду за старовинною колекцією ляльок. Проживання в замку. Платня гідна. Звертатися листовно, маєток Тірен».
Мар'яна написала того ж вечора. Про себе — правду: швачка, шиє ляльковий одяг, лагодить порцеляну, вміє реставрувати волосся й мереживо. Про сестру — ані слова.
Відповідь прийшла через тиждень. Один рядок рівним, старомодним почерком: «Чекаємо до кінця місяця». І гроші на дорогу.
Вона сховала лист, підняла валізу й скриньку з шиттям — бабусину, з потемнілим перламутром на кришці, — і пішла вгору.
Дорога забрала майже годину. Туман то густішав, то розступався, і тоді замок з'являвся ближче, ніж вона очікувала, а потім знову зникав. Унизу лишилися останні дерева, далі росли лише колючі кущі та мох між каменями. Сонце сіло. Небо стало попелястим, а потім темно-синім, і на ньому проступив блідий серп місяця.
Брама виявилася високою, з кованими гратами, сплетеними у візерунок, який Мар'яна розгледіла лише зблизька: троянди й тонкі руки, що тягнуться одна до одної крізь стебла. Брама була прочинена. Ніби її чекали саме цієї хвилини.
На подвір'ї горів єдиний ліхтар. Під ним, склавши руки на темній спідниці, стояла жінка.
Невисока, суха, у темній сукні з високим комірцем. Сиве волосся гладко зачесане й сховане під мереживний чепчик. Обличчя бліде і таке нерухоме, що на мить Мар'яна подумала: це теж лялька, велика, у людський зріст. А потім жінка кліпнула.
— Панна Лозинська, — сказала вона. Не запитала, а ствердила. — Ви запізнилися на годину.
— Візник відмовився їхати до брами.
— Вони завжди відмовляються. — Жінка підійшла ближче й без жодного слова взяла в неї скриньку з шиттям. Валізу залишила Мар'яні. — Я пані Вільма, економка. Ходімо. Після заходу сонця на подвір'ї не стоять.
— Чому?
Пані Вільма озирнулася, і в світлі ліхтаря її очі здалися зовсім безбарвними.
— Бо так заведено.
Всередині замок виявився і більшим, і тихішим, ніж Мар'яна уявляла. Кроки відлунювали під склепінням, ніби слідом ішов хтось іще. На стінах висіли гобелени, вицвілі до сірого, і портрети в потемнілих рамах. Люди на портретах були вбрані за модою столітньої давнини. Мар'яна помітила, що в усіх у них однаково світлі очі, такі ж безбарвні, як у пані Вільми, і однаково складені на колінах руки.
Свічки горіли через одну. Між ними лежали довгі смуги темряви, і щоразу, проходячи крізь таку смугу, Мар'яна мимоволі затримувала подих.
— Ваша кімната в східному крилі, — говорила економка, не сповільнюючи кроку. — Сніданок о сьомій, на кухні. Обід о першій. Вечеря о шостій. Господар їсть окремо, і ви його не турбуєте. Працюватимете в Ляльковій галереї з восьмої до заходу сонця.
— Лише до заходу?
— Лише до заходу. — Пані Вільма зупинилася біля сходів і вперше подивилася на неї довше, ніж мить. — Тепер слухайте уважно, панно Лозинська. Повторювати я не буду. У цьому домі є правила. Їх небагато, але порушувати їх не можна.
Вона загнула перший палець.
— Ви не заходите в західне крило. Ніколи і ні під яким приводом.
Другий.
— Ви не розпитуєте господаря про його минуле, про його родину і про колекцію. Що вам треба знати, він скаже сам.
Третій.
— Ви не торкаєтеся ляльок після заходу сонця. Навіть якщо лялька впала. Навіть якщо вам здається, що вона от-от упаде. Навіть якщо...
Вона замовкла.
— Якщо що? — тихо спитала Мар'яна.
— Навіть якщо вам здасться, що вона вас просить, — рівно закінчила пані Вільма. — Добраніч, панно Лозинська. Ваші двері третя ліворуч.
Вона поставила скриньку на нижню сходинку, повернулася й пішла назад, у темряву коридору. Свічка в її руці хиталася, а потім зникла за поворотом.
Мар'яна постояла хвилину, дослухаючись. Замок мовчав. Ні рипіння, ні кроків, ні голосів прислуги. Тільки десь глибоко, у товщі каменю, рівно цокав годинник.
#1546 в Фентезі
#202 в Темне фентезі
живі іграшки, ляльковод / таємничі сили, містика / жахи / темна романтика
Відредаговано: 18.11.2026