Епілог

Минуло три місяці. Емілія та її мама переїхали в інше місто, подалі від густих лісів і старих дерев'яних будинків, що скриплять ночами. Тепер їхнє вікно виходило на гамірний проспект, де світло ліхтарів і шум машин не залишали місця для нічних тіней.

Мама майже не згадувала ту ніч. Лікарі сказали, що це був «реактивний психоз» через витік газу в старому будинку, і вона охоче в це повірила. Її рука зажила, хоча на лікті залишився дивний шрам, схожий на тонкий білий візерунок на порцеляні. Вона знову сміялася, готувала справжній чай і більше не ходила тією дивною, механічною ходою.

Емілія теж намагалася забути. Вона викинула всі іграшки, в яких були очі, і завісила велике дзеркало в передпокої. Але деякі речі неможливо залишити в минулому.

Одного вечора, коли мама пішла в магазин, Емілія сиділа біля вікна. Вона розчісувала волосся, коли раптом гребінець застряг у пасмі. Дівчинка підійшла до маленького настільного дзеркальця.

Вона дивилася на своє відображення — звичайна дівчинка, каштанове волосся, втомлені очі. Але коли вона провела пальцем по щоці, вона відчула не тепло шкіри, а щось інше. Її пальці ковзнули по поверхні, яка була неймовірно гладкою і... холодною.

Емілія завмерла. Вона піднесла руку ближче до очей. Кінчики її пальців стали білими, наче вкритими тонким шаром глазурі.

У цей момент у двері подзвонили. Дівчинка здригнулася, і з її щоки на підлогу впала крихітна біла лусочка. Вона вдарилася об паркет із чистим кришталевим дзвоном.

Емілія підійшла до дверей і подивилася у вічко. На порозі стояла поштарка. Вона посміхалася, тримаючи в руках посилку.

— Вам пакет, дівчино. Без зворотної адреси, — сказала жінка.

Емілія взяла коробку. Вона була важкою. Коли вона розрізала скотч і відкрила кришку, всередині вона побачила лише один предмет. Це була ідеально виліплена порцелянова рука. Вона тримала голку з довгою чорною ниткою.

А на дні коробки лежала маленька записка, написана тим самим знайомим дряпаючим почерком:

Майстер ніколи не залишає роботу незавершеною. Дякую за терпіння . 

Емілія повільно підняла голову і подивилася у вікно. Там, серед тисяч вогнів великого міста, вона побачила один, що не миготів. Це було бурштинове око, яке спостерігало за нею з даху сусіднього будинку.

Гра не закінчилася. Вона просто змінила декорації.