Розділ 10

Дряпання за дверима припинилося так само раптово, як і почалося. Настала тиша, але вона не приносила спокою — вона була натягнутою, наче тонка нитка, що ось-ось лусне. Емілія стояла посеред кімнати, стискаючи в руці коробку сірників.

Вона розуміла: якщо вона просто сидітиме тут, «мама» рано чи пізно знайде спосіб увійти.

— Ти хочеш цукру? — несподівано для самої себе голосно запитала Емілія. Її голос тремтів, але в ньому з’явилася сталева нотка. — Добре. Я зараз вийду.

Вона діяла швидко. Дівчинка схопила свою стару піжаму, згорнула її валиком і поклала під ковдру, створюючи ілюзію того, що в ліжку хтось лежить. Потім вона обережно вилізла на підвіконня. Зовні на неї все ще дивилися сотні скляних очей, але зараз вони здавалися лише тьмяними скельцями.

Емілія перебралася по вузькому карнизу до вікна ванної кімнати. Це був ризикований крок — один невірний рух, і вона впала б на гостре каміння внизу. Але вона знала будинок як свої п’ять пальців. Залізши у ванну через кватирку, вона опинилася за спиною того, що стояло в коридорі.

Вона прочинила двері ванної на міліметр. «Мама» все ще стояла перед її кімнатою. У тьмяному світлі нічника було видно, що її шия витягнулася на неймовірну довжину, а голова була повернута під кутом 180 градусів, прислухаючись до «дихання» під ковдрою.

Емілія беззвучно прослизнула до сходів і спустилася на кухню. Їй потрібно було підтвердження. На столі стояли дві чашки чаю. Дівчинка підійшла ближче й зазирнула всередину.

Замість чаю чашки були до країв наповнені густою, в’язкою чорною рідиною, яка пахла сирою нафтою та цвіллю. А на дні однієї з них щось блищало. Емілія взяла ложку й дістала предмет.

Це був мамин золотий кулон із фотографією. Але коли дівчинка відкрила його, замість обличчя тата й мами там була лише гладка біла порцеляна.

— Тобі подобається мій подарунок? — голос пролунав прямо над її вухом.

Емілія різко обернулася. Істота була вже на кухні. Вона не спускалася сходами — вона просто просочилася крізь стелю, наче пляма жиру. Тепер її обличчя було зовсім близько. Тріщини на ньому стали глибшими, і крізь них було видно, що всередині голови немає мозку — там лише порожнеча, заповнена дрібними скляними уламками.

— Де вона? — вигукнула Емілія, відступаючи до плити. — Де моя справжня мама?!

— Вона там, де й має бути частина колекції, — прошепотіла істота. Вона підняла руку, і її пальці почали видовжуватися, перетворюючись на гострі порцелянові шпиці. — Вона стала основою. А ти станеш прикрасою.

У цей момент Емілія зрозуміла: будинок лісника Якова був не притулком, а частиною вистави. Лісник, лялька, «мама» — все це був один великий механізм, створений Майстром. І єдине, чого цей механізм боявся — це втрати контролю.

Емілія не стала кидати сірники в істоту. Вона знала, що вогонь у лісі лише роздратував Майстра. Вона зробила дещо інше.

— Ти сказала, що я бачу твоїми очима, — Емілія раптово посміхнулася, хоча сльози котилися по її щоках. — Але це працює в обидва боки.

Вона схопила велике декоративне дзеркало, що висіло на стіні кухні, і з усієї сили розвернула його так, щоб істота побачила власне відображення.

Те, що сталося далі, було схоже на вибух тиші. Коли порцелянова потвора побачила себе в дзеркалі, вона завмерла. Її скляні очі розширилися. Оскільки вона була створена з чужих образів і страхів, вона не мала власної суті. Побачивши свою порожнечу, вона почала колапсувати.

Дзеркало затріщало. Істота видала пронизливий звук, від якого лопнули всі склянки в шафі. Вона почала всмоктуватися в дзеркальну поверхню, наче в чорну діру. Біла кераміка кришилася, перетворюючись на пил, який зникав у глибині скла.

За секунду все скінчилося. Дзеркало розлетілося на тисячу дрібних друзків. Кухня занурилася в темряву.

Емілія стояла серед уламків, важко дихаючи. Вона була одна. Але десь далеко, з боку лісу, вона почула слабкий, ледь чутний звук. Це був справжній гудок маминої машини. Справжній, трохи хрипкий і такий рідний.

Вона вибігла на ґанок. Туман почав розсіюватися. Вона знала, що боротьба ще не закінчена, і Майстер десь там, у корінні іншого дерева, вже починає ліпити нову маску. Але сьогодні вона виграла право бути собою.