Розділ 9

Дорога додому здавалася нескінченною. Світло фар вихоплювало з туману стовбури дерев, які тепер нагадували Емілії викривлені пальці, що намагаються вхопитися за машину. Мама мовчала, міцно стиснувши кермо. Її профіль у тьмяному світлі приладової панелі здавався ідеальним — занадто ідеальним.

— Мамо, — тихо покликала Емілія, відчуваючи, як записка в кишені ніби пече крізь тканину. — Ти в порядку? Рука... вона не болить?

Мама на мить відвела погляд від дороги й усміхнулася.

— Рука? Про що ти, люба? Трохи затекла від керма, мабуть.

Вона підняла праву руку. Вона була цілою. Жодної тріщини, жодного відбитого ліктя. Емілія чітко пам’ятала, як у лісі від мами відлітали шматки кераміки, але зараз шкіра була м’якою і теплою на вигляд.

Коли вони нарешті увійшли в дім, тиша зустріла їх, наче старий ворог. Емілія миттєво подивилася в куток, де раніше стояло крісло з лялькою. Порожньо. Тільки на підлозі залишилася ледь помітна темна пляма від лісової землі.

— Іди вмивайся і лягай, — сказала мама, прямуючи на кухню. — Я зроблю нам чаю. Нам обом треба заспокоїтися.

Емілія піднялася на другий поверх. У ванній вона ввімкнула воду і набрала повні жмені, щоб змити з обличчя попіл і страх. Коли вона витерла очі й подивилася в дзеркало, вона ледь не закричала.

На дзеркалі, прямо навпроти її обличчя, було щось написано. Не пальцем по парі, а чимось гострим, прямо на склі.

«Це не вона».

Емілія різко обернулася, але у ванній нікого не було. Тільки шум води та запах старої сирості. Вона знову подивилася на напис. Літери були дрібними й дряпаючими — точно такими ж, як у щоденнику Майстра.

Знизу почувся брязкіт посуду. Емілія повільно вийшла з ванної і підійшла до перил сходів. На кухні горіло світло. Мама стояла спиною до неї біля столу. Вона наливала чай, але робила це дивно: її рухи були занадто швидкими, майже смиканими.

Раптом мама зупинилася. Вона не обернулася, але її голова почала повільно нахилятися вбік. Все далі й далі, поки вухо не торкнулося плеча. А потім почувся звук — сухий, чіткий хрусь.

— Тобі не подобається чай, Еміліє? — промовила вона, і цей голос був одночасно маминим і тим самим свистячим шепотом із лісу.

Мама почала розвертатися. Але її тіло залишалося нерухомим, повернутим до столу. Поверталася лише верхня частина тулуба, зі скрипом розкручуючись у талії, наче в іграшки на шарнірах.

Емілія відсахнулася назад у свою кімнату й захлопнула двері. Вона кинулася до вікна, але замість лісу побачила там десятки вогників. Це були не зірки. Це були сотні скляних очей, що висіли в повітрі навколо будинку.

Вона згадала слова Якова про дублікати. Страшна здогадка пронизала її: вона не врятувала маму. Вона просто привезла «головну роботу» майстра прямо до себе додому. А справжня мама... можливо, вона все ще там, під мертвою обвугленою корою дуба, де вогонь так і не зміг дістатися до найглибших підвалів.

У двері кімнати почали шкрябати. Не бити, а саме легенько дряпати нігтями.

— Відкрий, Міла... — прошепотіло за дверима. — Я ж забула додати цукор.

Емілія зрозуміла, що бігти нікуди. Вона намацала в кишені сірники, які встигла схопити в майстерні.

— Я не буду з тобою грати, — прошепотіла вона, дивлячись на двері, крізь щілини яких почала просочуватися чорна лісова земля.

Гра тільки почалася, але Емілія вже знала головне правило: щоб перемогти ляльку, треба стати вогнем.