Розділ 8

Майстерня перетворилася на вогняну пастку. Полум’я лизало стелажі, і скляні очі в коробочках тріскалися від жару, видаючи звуки, схожі на дрібні постріли. Дим був таким густим, що Емілія бачила лише силует своєї двійниці, яка корчилася у вогні. Її порцелянова шкіра пузирилася й злазила, оголюючи порожнечу, заповнену сухою соломою та землею.

— Відчини! — Емілія щосили штовхала кришку люка, але засув зверху тримали мертвою хваткою. — Мамо, будь ласка!

Раптом удари зверху припинилися. Настала коротка, зловісна тиша, крізь яку було чути лише гул пожежі. А потім почувся інший звук — звук ламання кераміки. Хтось зовні з неймовірною силою рвонув залізне кільце.

Люк вилетів разом із петлями. У отворі, на фоні нічного неба, з’явилася постать мами. Її обличчя було вкрите глибокими тріщинами, а одна рука була відбита по лікоть, але вона простягнула свою вцілілу порцелянову долоню вниз, до Емілії.

— Хапай... — прошелестів голос. Це був не той механічний свист. У ньому почулося коротке, справжнє людське зітхання.

Емілія вхопилася за холодну, тверду руку. Істота витягла її на поверхню з такою силою, ніби дівчинка нічого не важила. Вони обоє впали на вологу траву, а з люка в небо вирвався стовп вогню та чорного диму. Земля під ними здригнулася — майстерня під корінням дуба обвалилася, назавжди поховавши божевільні творіння Майстра.

Дівчинка важко дихала, кашляючи від диму. Вона підвела очі на ту, що врятувала її. Жінка сиділа на землі, і її порцелянова оболонка почала обсипатися, наче стара штукатурка.

— Мамо? — Емілія потягнулася до неї.

Шматки білої маски відпадали, відкриваючи справжнє обличчя її мами — втомлене, бліде, але живе. Очі жінки розплющилися, і в них не було скляного блиску.

— Міла... — прошепотіла вона вже своїм справжнім голосом. — Що... що сталося? Я пам'ятаю тільки туман на дорозі... і ляльку на задньому сидінні.

Емілія міцно обійняла її, відчуваючи тепло справжнього тіла. Вони сиділи під дощем, що знову почав падати, гасячи залишки пожежі під старим дубом.

Але коли вони піднялися, щоб іти до машини, Емілія випадково глянула на землю. Там, де щойно сиділа мама, серед уламків білої порцеляни, лежав маленький клаптик паперу, який випав ізсередини маски.

Дівчинка підняла його, коли мама вже відвернулася. На ньому тим самим дряпаючим почерком було написано:

«Гра тільки почалася. У ляльок завжди є дублікати».

Емілія здригнулася. Вона подивилася на маму, яка відкривала дверцята машини, і в її голові промайнула жахлива думка: якщо справжню маму врятували, то хто щойно згорів у майстерні в такому самому одязі?

Вона сховала записку в кишеню і сіла в машину. Коли вони від’їжджали, у дзеркалі заднього виду Емілія побачила постать лісника Якова. Він стояв біля краю лісу і повільно піднімав руку, махаючи їй на прощання. Але на його обличчі, замість звичайної бороди, блиснула ідеально гладка біла щока.