Розділ 7

Емілія летіла крізь хащі, не розбираючи дороги. Гілки хлистали її по обличчю, наче батоги, але вона не відчувала болю — тільки крижаний жах, що підганяв її в спину. Позаду, в тумані, чувся ритмічний звук: цок-цок-цок. Це «мама» наздоганяла її, пересуваючись на своїх порцелянових ногах із неймовірною швидкістю.

Нарешті попереду з'явився силует мертвого дуба. Він стояв посеред галявини, наче гігантська обвуглена рука, що благає небо про пощаду. Емілія підбігла до коріння, гарячково шукаючи вхід, про який казав Яків.

— Десь тут... десь тут має бути лаз! — задихаючись, шепотіла вона.

Вона розсунула купу гнилого листя і побачила дерев'яний люк, оббитий іржавим залізом. Емілія потягнула за кільце. З важким стогоном двері відчинилися, відкриваючи темний провал, з якого тхнуло сирістю та старою фарбою.

Дівчинка скочила всередину саме в той момент, коли на край галявини вибігла постать у маминій куртці. Емілія зачинила люк і засунула засув. Вона опинилася в повній темряві.

Тремтячими руками вона запалила гасову лампу. Тьмяне помаранчеве світло вихопило з темряви стіни, заставлені стелажами. На них були сотні очей — скляних, бурштинових, синіх — вони лежали в коробочках, наче дорогоцінне каміння. Навколо висіли заготовки рук, ніг і тулубів. Це була майстерня.

Але в центрі кімнати, за верстатом, вона побачила дещо, що змусило її серце зупинитися.

Там сиділа дівчинка. Вона була одягнена в таку саму куртку, як у Емілії. У неї було таке саме каштанове волосся, заплутане від бігу крізь ліс. Вона сиділа спиною до входу і щось зосереджено шила.

— Хто ти? — ледь чутно спитала Емілія.

Дівчинка повільно розвернулася. Її обличчя було майже ідентичним обличчю Емілії, але воно було неживим. Шкіра мала легкий глянцевий блиск, а очі були тими самими скляними кульками кольору льоду, які вона бачила в ляльки під дубом.

— Я — це те, що ти залишила в лісі, — промовила двійниця. Її голос був чистим дзеркальним відображенням голосу Емілії. — Ти розбила іграшку, але не розірвала зв'язок. Ти дала мені своє волосся, свою кров із подряпин і свій страх. Я майже готова. Мені не вистачає лише однієї деталі.

Вона підняла руку, і Емілія побачила, що в пальцях двійниці затиснута гостра голка з довгою чорною ниткою.

— Мені потрібен твій голос, щоб кричати, коли він почне мене обпікати, — прошепотіла порцелянова копія.

У цей момент зверху, по кришці люка, почали бити. Потужні, важкі удари «мами» змушували стелю осипатися пилом.

— Відчини, доню! — кричав спотворений голос зверху. — Батько хоче подивитися на свою нову роботу!

Емілія зрозуміла: вона в пастці. Зверху — порцелянова потвора в образі матері, перед нею — її власна ожила копія, що тягнеться голкою до її горла. Вона міцніше стиснула гасову лампу. Яків казав, що страх — це світло для майстра.

— Ти — не я, — сказала Емілія, дивлячись прямо в скляні очі двійниці. — Ти просто глина і порожнеча.

Вона не стала чекати. Вона замахнулася і з усієї сили жбурнула гасову лампу не в двері, а в стелаж з легкозаймистими лаками та тканинами прямо за спиною двійниці.

Скло розбилося. Гас миттєво спалахнув, і язики полум'я зголодніло накинулися на сухі заготовки. Кімнату заповнив густий, задушливий дим. Двійниця скрикнула — цей звук був схожий на тріск дорогого посуду.

— Ні! — закричала вона, намагаючись збити вогонь руками, але її порцелянові пальці почали темніти й тріскатися від жару.

Вогонь швидко поширювався, перетворюючи майстерню на розпечену піч. Емілія відчула, як стає важко дихати. Вона кинулася до люка, але засув заклинило від ударів зовні.

— Мамо! — закричала вона, сподіваючись, що десь там, під шаром порцеляни, залишилася справжня людина. — Допоможи мені!