Розділ 6

Емілія стояла на порозі хати лісника, стискаючи холодну гасову лампу. Вона вже була готова зробити крок у бік лісу, як раптом почула звук, який мав би її заспокоїти, але замість цього змусив серце пропустити удар.

З боку дороги почулося знайоме деренчання старенької маминої автівки. Фари прорізали туман, і машина зупинилася біля їхнього будинку.

— Мама! — мимоволі вигукнула Емілія. Почуття полегшення на мить витіснило страх. Вона забула про застереження Якова і побігла назустріч світлу. — Мамо, ти не уявляєш, що тут сталося!

Дверцята машини відчинилися. З салону вийшла жінка. На ній була та сама робоча куртка, її волосся було зібране у звичний хвіст. Але вона рухалася якось дивно — занадто плавно, наче її кінцівки були змащені олією.

— Міла, люба... — промовила вона. Голос був маминим, але в кінці кожного слова чувся ледь помітний свист, наче повітря виходило крізь тонку тріщину. — Чому ти не вдома? Я ж просила тебе чекати.

Мама підійшла ближче, і Емілія різко зупинилася. У світлі ліхтаря вона побачила, що шкіра на маминому обличчі виглядала занадто гладенькою. На ній не було жодної зморшки, жодної пори. Вона виблискувала, як полірована... порцеляна.

— Мамо, що з твоїм обличчям? — голос дівчинки затремтів.

— Зі мною все добре, сонечко, — жінка посміхнулася, але її губи не ворушилися. Посмішка просто була намальована на цьому білому обличчі. — Дивись, я привезла тобі гостя. Ти ж не хочеш гратися сама?

Задні дверцята машини повільно відчинилися. З темряви салону визирнуло дещо. Це була істота, схожа на дитину, але з головою великого цапа, зробленою з грубого сірого гіпсу. Вона тримала в руках розбиту вазу з кімнати Емілії.

— Твій батько... він так довго чекав на цей вечір, — прошелестіла «мама», і Емілія побачила, як за її вухом починається тонка, ледь помітна тріщина, з якої сиплеться чорна земля.

— Ти не вона! — закричала Емілія, задкуя назад до лісу. — Де моя справжня мама?!

— Я — це те, що ти бачиш, — істота в маминому одязі зробила ривок вперед. Її рухи стали різкими, механічними. — І тепер ми підемо до дерева разом. Нам потрібно завершити твою нову подобу.

Емілія зрозуміла жахливу правду: майстер не просто полював на неї. Він перехопив її маму по дорозі додому. Тепер у неї не було захисника. Старий Яків зачинив двері своєї хати і вимкнув світло — він знав, що проти «сім’ї», яку створив ліс, він безсилий.

Дівчинка розвернулася і кинулася в глибину лісу, до мертвого дуба. Це був її єдиний шанс. Вона чула за спиною не тупіт ніг, а синхронний стукіт кераміки об каміння. Цок... цок... цок... — «мама» та її гіпсовий супутник почали полювання.