Розділ 5

Ранок не приніс полегшення. Сіре світло ледь пробивалося крізь густий туман, який тепер щільно притискався до вікон, наче хотів зазирнути всередину. Емілія сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками. Весь її одяг був у чорній землі, а долоні пекли від дрібних подряпин.

Найстрашнішим було те, що кімната виглядала майже ідеально. Двері були замкнені, комод стояв на своєму місці. Якби не купа черепків від розбитої ляльки в кутку та розбита ваза, вона б повірила, що це був лише кошмар. Але земля на підлозі була справжньою. І вона пахла не просто лісом, а старою могилою.

Емілія піднялася, відчуваючи слабкість у ногах. Їй потрібно було вийти з цього будинку. Вона швидко схопила куртку і вибігла в коридор. На сходах більше не було порцелянових деталей, але на кожній сходинці залишився ледь помітний вологий слід.

Коли вона вибігла на ґанок, холодний вітер трохи протверезив її голову. Вона не пішла до лісу. Натомість вона попрямувала до єдиного сусіда — старого пана Якова, який жив за пів кілометра звідси. Він був місцевим лісником і знав про ці місця все.

Яків сидів на порозі свого будинку, обстругуючи якусь палицю. Коли він побачив Емілію, його руки завмерли.

— Ти знайшла її, чи не так? — голос старого був хрипким. — Червону ляльку під дубом.

Емілія зупинилася як укопана.

— Звідки ви знаєте? Вона... вона прийшла до мене вночі. Тобто, не вона, а щось у масці.

Яків важко зітхнув і жестом запросив її всередину. У його хаті пахло травами та старим деревом. На полицях стояли десятки дерев'яних фігурок, але жодної порцелянової.

— Сімдесят років тому в цьому лісі жив майстер, — почав Яків, не дивлячись на неї. — Він робив найкращі ляльки в країні. Але коли його донька захворіла і згасла, він збожеволів. Він вірив, що порцеляна може втримати життя, якщо дати їй «якір».

— Що за якір? — прошепотіла Емілія.

— Тіло, — відрізав старий. — Він почав робити ляльок, які були порожніми всередині. Він залишав їх у лісі, як пастки. Лялька знаходить того, хто її підбере, і починає «висмоктувати» обличчя, голос, пам'ять. А той, хто її створив... він досі там. Він не помер, Еміліє. Він став частиною лісу, і тепер він збирає деталі для своєї найбільшої роботи.

Емілія згадала папірець: «Тобі потрібне обличчя».

— Але я розбила її! Я заплющила очі й прогнала його!

Яків нарешті подивився на неї. У його очах був не спокій, а глибокий жаль.

— Ти розбила оболонку, але пастка вже спрацювала. Ти дала їй своє пасмо волосся, свій страх, своє дихання. Тепер ти пов'язана з ним. Він не приходить за лялькою. Він приходить за тим, що вона встигла вкрасти у тебе.

Емілія відчула, як до горла підкотився клубок.

— І що мені робити?

— Є лише один спосіб, — Яків підійшов до скрині й дістав звідти стару, обвуглену гасову лампу. — Треба спалити те, що залишилося від майстра. Його майстерня прихована під корінням того самого мертвого дуба. Але пам'ятай: він бачитиме твоїми очима лише тоді, коли ти будеш боятися. Твій страх — це його світло. Якщо ти зможеш пройти лісом і не здригнутися, він тебе не знайде.

Старий простягнув їй лампу.

— Йди зараз, поки сонце не сіло остаточно. І що б ти не почула за спиною — не розвертайся. Бо якщо ти подивишся йому в обличчя... воно стане твоїм.

Емілія взяла лампу. Вона знала, що сьогодні вночі вона або спалить цей лісовий жах, або назавжди стане ще однією порцеляновою фігуркою в колекції божевільного майстра.