Розділ 4

Серце Емілії, здавалося, завмерло, а потім вибухнуло шаленим ритмом, що віддавався болем у вухах. Вона заціпеніла, затиснувши ліхтарик у змокрілій долоні. Промінь світла тремтів, вихоплюючи з темряви то білу порцелянову маску внизу сходів, то брудні краї одягу цієї істоти.

Постать у кріслі не рухалася, крім того самого пальця, що продовжував повільно, майже ритмічно манити її до себе. Рип... рип... — крісло-гойдалка продовжувало свій монотонний танець на старій підлозі.

— Хто ви? — голос Емілії був ледь чутним, схожим на шелест сухого листя. — Ідіть геть. Я викликаю поліцію!

Вона знала, що це брехня. Телефон показував «немає мережі» з того самого моменту, як вона принесла іграшку з лісу.

Постать у масці повільно піднялася. Вона була неймовірно високою та худою, її руки здавалися занадто довгими для людського тіла. Істота не відповіла. Замість цього вона зробила крок на першу сходинку. Хрусь. Її боса нога розчавила одну з порцелянових деталей, що лежали на дереві.

Емілія кинулася назад у кімнату й захлопнула двері. Вона почала гарячково тягнути комод. Цього разу, підігріта чистим адреналіном, вона змогла зрушити його. Дерево з вереском проїхало по підлозі, перекриваючи вхід.

Вона підбігла до вікна. Надворі була чорна стіна лісу. Дощ припинився, але туман став таким густим, що не було видно навіть паркану. Емілія налягла на раму. Зачинено. Вона крутнула ручку — та залишилася в неї в руці. Хтось викрутив гвинти з іншого боку.

З-за дверей донеслося тихе, обережне постукування.

Тук. Тук. Тук. Потім голос. Це не був голос монстра. Це був голос, який імітував її маму. Теплий, втомлений, але з якимось дивним механічним підтоном:

— Еміліє, люба, відчини. Я забула ключі. Мені так холодно...

— Ти не моя мама, — прошепотіла дівчинка, забиваючись у куток між ліжком і стіною. — Моя мама ніколи не називає мене «Еміліє». Тільки «Міла».

Стукіт миттєво припинився. Настала тиша, яка була страшнішою за будь-який звук. А потім двері здригнулися від такого потужного удару, що комод відлетів на кілька сантиметрів. Ще удар. І ще. Дерево тріщало.

Емілія подивилася на ляльку, яку все ще тримала в руках. У світлі ліхтарика вона помітила те, чого не бачила раніше. На потилиці іграшки була маленька щілина, закрита клаптем тканини. Дівчинка відірвала її. Там не було механізму. Там було заглиблення, в якому лежав згорнутий папірець і... пасмо справжнього волосся. Її волосся. Кольору темного каштана, саме такого, як у неї.

Вона розгорнула папірець. Там дрібним, дряпаючим почерком було написано лише три слова:

«Тобі потрібне обличчя».

Двері кімнати нарешті не витримали. Верхня петля вилетіла з м'ясом, і в щілину просунулася довга біла рука. Вона не намагалася відштовхнути комод. Вона просто мацала повітря, шукаючи Емілію.

Дівчинка схопила важку скляну вазу з полиці. Коли рука майже торкнулася її коліна, Емілія з усієї сили вдарила по пальцях істоти. Почувся звук... розбитої кераміки. Пальці істоти розлетілися на дрібні друзки, наче вони теж були порцеляновими. Але з рани не потекла кров — звідти посипалася суха, чорна земля лісу.

Істота видала звук, схожий на свист чайника. Вона почала штовхати двері з новою силою. Комод повільно відсувався.

Емілія розуміла: виходу немає. Вона знову подивилася на ляльку.

— Це ти привела його сюди, — прошипіла вона. — Ти — його орієнтир.

Вона схопила іграшку за ноги й з усієї сили вдарила нею об кут залізного ліжка. Голова ляльки розкололася. Зсередини випав ще один папірець. Емілія підняла його:

«Він бачить твоїми очима».

Дівчинка миттєво зрозуміла. Вона не була жертвою, на яку полюють випадково. Лялька була «передавачем». Весь цей час вона дивилася на світ через ці скляні очі.

Емілія схопила ковдру, накинула її на уламки ляльки й заплющила власні очі. Вона вимкнула ліхтарик.

— Я тебе не бачу, — прошепотіла вона. — Тебе тут немає. Це лише ліс. Це лише вітер.

Удари в двері припинилися. Емілія відчула, як температура в кімнаті почала падати. Вона чула дихання — важке, з присмаком сирої землі — прямо перед своїм обличчям. Істота була в кімнаті. Вона якось пройшла крізь щілину.

Порцелянові пальці (ті, що залишилися цілими) торкнулися її повік. Вони були крижаними.

— Відкрий... — прошелестів голос, який тепер не намагався нікого імітувати. — Дай мені подивитися твоїм обличчям.

Емілія стиснула зуби так, що затріщали щелепи. Вона не відкрила очей. Вона почала в думках згадувати дорогу в лісі, кожен кущ, кожне дерево, ведучи цей магічний «погляд» ляльки подалі від будинку, назад до мертвого дуба.

Раптом почувся страшний крик — суміш ламання сухої деревини та людського стогону. Повітря здригнулося, вікна в кімнаті нарешті лопнули, вилітаючи назовні.

Коли через хвилину все затихло, Емілія ще довго не наважувалася розплющити очі. Коли ж вона це зробила, кімната була порожньою. Комод стояв на місці, двері були цілими. Лише на підлозі, там, де вона розбила ляльку, лежала купка чорної землі та одна маленька скляна туфелька.

А за вікном, у глибині лісу, де стояв мертвий дуб, на мить спалахнуло й згасло холодне блакитне світло.