Розділ 3

Емілія стояла нерухомо, боячись навіть дихнути. Вологий слід на порозі повільно підсихав, але в її очах він пульсував, наче жива рана. Вона дивилася на туфельку ляльки, що лежала всього за кілька сантиметрів від дверей.

Хтось був там. Хтось великий, босий і неймовірно тихий.

Дівчинка повільно відступила назад, міцно притискаючи ляльку до грудей. Порцелянове обличчя іграшки вперлося їй у плече, і Емілії на мить здалося, що вона відчуває, як всередині іграшки щось ритмічно стукає. Це не був механізм. Це було схоже на серцебиття, тільки набагато повільніше, ніж її власне.

Скрип...

Це були не двері її кімнати. Це скрипнула мостина в коридорі, прямо за стіною. Потім ще одна. Кроки були важкими, але обережними. Хтось віддалявся від її кімнати, прямуючи до сходів, що вели на перший поверх.

Емілія знала: вона має замкнути двері. Але ключа не було — старий замок давно зламався. Вона озирнулася навколо. Її погляд упав на важкий комод. Вона спробувала штовхнути його, але він лише глухо загув, не зрушивши ні на міліметр.

Раптом з першого поверху донісся звук, від якого волосся на потилиці стало дибки. Це був звук металу по металу. Наче хтось на кухні повільно перебирав ножі в ящику.

— Мамо? — прошепотіла вона, хоча знала, що мама поїхала в місто на нічну зміну в лікарню і повернеться лише вранці.

Емілія підійшла до дверей і, заплющивши очі від страху, різко натиснула на ручку. Коридор зустрів її густою, майже масною темрявою. Повітря тут пахло лісом: вологою землею та гнилим листям.

Дівчинка виставила перед собою ліхтарик телефону. Тонкий промінь розрізав морок. На підлозі коридору тягнувся ланцюжок вологих слідів. Вони вели від її дверей до сходів. Але там був ще дещо.

На кожній сходинці лежало по одній порцеляновій деталі. Маленька ручка. Витончена ніжка. Уламок голови з блакитним оком. Хтось розбирав таку саму ляльку, як та, що вона тримала в руках, залишаючи деталі дорогою вниз.

Емілія подивилася на свою ляльку. Вона була цілою.

Раптом світло ліхтарика вихопило силует унизу сходів. Там, у самому низу, стояло високе крісло-гойдалка. Воно повільно рухалося, хоча в будинку не було протягів. А в кріслі сиділа постать у брудному, розірваному одязі, обличчя якої було повністю закрите білою порцеляновою маскою, що ідеально повторювала обличчя знайденої ляльки.

Постать підняла руку, в якій тримала другу туфельку, і повільно поманила Емілію пальцем.