Розділ 2

Вечір наступив швидше, ніж зазвичай. Емілія посадила ляльку на крісло в кутку своєї кімнати. У напівтемряві сукня іграшки здавалася не червоною, а майже чорною. Дівчинка намагалася зосередитися на домашньому завданні, але щоразу, коли вона піднімала очі від зошита, їй здавалося, що скляний погляд ляльки спрямований саме на неї.

— Це просто фарфор і скло, — вголос сказала Емілія, щоб розігнати тишу.

Вона вимкнула світло і лягла в ліжко. Будинок, старий і дерев'яний, завжди жив своїм життям: скрипіли мостини, десь під дахом возилися миші. Але сьогодні звуки були іншими.

Близько другої години ночі Емілія прокинулася від дивного звуку. Це не було скрипіння. Це було дряпання. Повільне, ритмічне, наче хтось проводив гострим нігтем по дерев'яній підлозі.

Дряп... дряп... дряп...

Звук ішов з того кутка, де стояло крісло. Емілія затамувала подих. Серце калатало так сильно, що віддавало в скронях. Вона простягнула руку до настільної лампи, але пальці тремтіли.

Раптом дряпання припинилося. Натомість почувся м’який, ледь чутний звук удару — ніби щось важке, загорнуте в тканину, впало з невеликої висоти. Гуп.

Емілія нарешті натиснула на вмикач. Світло на мить засліпило її. Коли зір повернувся, дівчинка ледь не скрикнула.

Крісло було порожнім.

Лялька не зникла, ні. Вона лежала на підлозі, обличчям донизу, за два метри від крісла — набагато далі, ніж вона могла б просто впасти. Її порцелянові руки були розкинуті, а одна лакована туфелька злетіла з ноги й лежала біля самих дверей кімнати.

Емілія зсунулася з ліжка, відчуваючи холод підлоги босими ногами. Вона підняла іграшку. Цього разу порцеляна не була холодною. Вона була теплою, ніби лялька щойно грілася біля каміна або... її хтось тримав у руках.

Дівчинка підійшла до дверей, щоб підняти туфельку, і зупинилася. Під дверима, у щілині, вона побачила дещо, що змусило її кров застигнути. На світлій деревині порога залишився свіжий, вологий слід від босої ноги. Але цей слід був занадто великим, щоб належати ляльці. І занадто широким, щоб належати дитині.

У будинку, де всі вікна були зачинені, а двері замкнені на засув, хтось стояв по той бік її кімнати. І цей «хтось» просто зараз мовчки чекав у темряві коридору, тримаючи в руках другу туфельку.