Розділ 1

Емілія любила цей ліс за його здатність поглинати звуки. Варто було відійти від дороги на кілька сотень метрів, як шум машин зникав, залишаючи лише сухе тріпотіння листя та ледь чутне скрипіння старих сосен. Це був її особистий світ, де ніхто не ставив зайвих запитань.

Того дня ліс здавався занадто сірим. Хмари нависли над верхівками дерев, наче важка мокра ковдра. Емілія йшла знайомою стежкою, коли її увагу привернув дивний відблиск біля підніжжя мертвого дуба. Це дерево стояло тут десятиліттями — обвуглений блискавкою скелет, навколо якого ніколи не росла навіть трава.

Дівчинка підійшла ближче. Між виступаючим корінням, наче на м’якій подушці з чорної землі, лежала вона.

Це була велика порцелянова лялька. Її обличчя було неприродно білим, а щоки — яскраво-рожевими. Вона була одягнена в мереживну сукню кольору запеклої крові. Але найдивнішим було не це. Ліс був вологим після вчорашнього дощу, повсюди лежав перегній, проте на ляльці не було ні пилинки. Її скляні очі кольору льоду дивилися прямо в небо, не кліпаючи.

— Звідки ти тут? — прошепотіла Емілія.

Вона простягнула руку. На дотик порцеляна виявилася крижаною, набагато холоднішою за навколишнє повітря. Емілія підняла ляльку. Та була важкою, набагато важчою, ніж здавалася на вигляд. Коли дівчинка перевернула її, всередині щось глухо стукнуло, ніби всередині іграшки перекотився камінець.

Емілія озирнулася. Навколо не було ні душі. Лише порожні стовбури дерев і тиша, яка раптом стала настільки густою, що почало закладати вуха. Їй на мить здалося, що з хащ за нею спостерігають. Не чиїсь магічні очі, а цілком людський, важкий погляд.

— Хтось просто загубив її, — заспокоїла себе дівчинка, хоча в глибині душі знала: такі речі не гублять у центрі глухого лісу під мертвим деревом.

Вона міцно притисла ляльку до себе і пішла додому. Вона не помітила, як за її спиною гілка дуба, під яким лежала іграшка, повільно тріснула й упала на землю, саме туди, де дівчинка стояла секунду тому.

Коли Емілія вже виходила на галявину до свого будинку, вона востаннє глянула на обличчя іграшки. Їй здалося, що кутик рота ляльки піднявся на міліметр вгору, застигнувши у ледь помітній, холодній посмішці.