РОЗДІЛ 5 "Грозові очі"

Ранок  починається з нестерпного  головного  болю  та  затуманених  думок.   Розплющувати  очі   організм  зовсім  не  має  наміру. Я  перекручуюсь  на  місці  та  натягую  простирадло  на  голову.  

Я  і  спала і  не  спала  водночас.  Телефонна  розмова  з  Олексієм  видалась  важким  випробовуванням  для  моєї  психіки. Виявляться, хлопець вчора  святкував   парубоцьку  вечірку,  добряче  набрався та  вирішив   зателефонувати  до своєї  нареченої.   Раптовий  порив  ніжності  та   палких  зізнань  викликав  хвилю    щиросердного  здивування.   Наші стосунки  з  хлопцем  можна  назвати  більш  ніж  стриманими,  тому,  навіть  переспавши  з думкою,  не втямлю зміст  вчорашніх  слів.   Чути  пестощі «сонечко», «котик»,  «лапочка»  — незвично. 

Пальці  витягують  з-під  подушки  мобільний  телефон. Сонними очима  передивляюсь  зміст  тек.  Розмова  з  Гамзатовим  тривала  майже  годину,  проте  обійшлось  без  прощальних  віртуальних  листівок.  А  от  сповіщання  від   Євгена   змушує   серце  підскочити.    Зізнаюсь чесно:  я  вже  хочу  побачити  чоловіка.  І  мені  не терпиться  набрати  його  номер,  почути  оксамитовий  голос,   домовитись,  як висловився,   за  побачення.  А Олексій  відходить на  другорядний  план. 

До  реальності  повертає  дідусь, який  повільними  кроками  човгає  з  кухні: 

—  Натко,  я  чую, що  ти  прокинулась.   Твоя  мама    телефон  обірвала  дзвінками.  Просить  негайно  вмовити  тебе повернутись  додому  й  продовжити  готування   до весілля.  Вона  у паніці. 

—  Привіт,  тобі   вже краще?  — питаюсь,  підвівшись  та  потягнувшись.  Я  похапцем  окидаю   поглядом кімнату,  де  прокинулась. У  ній   близька  серцю  та  знайома  до  найменших  дрібниць  кожнісінька  статуетка, фотографія, книга.  Мій  дідусь  — доволі  відомий  художник, його  роботи  виставляються  на  показ  у  відомий  європейських  галереях.  Але    життя  він   веде доволі  скромно. Всі кошти  спочатку  йшли  на  розвиток  бізнесу  мого  тата,  потім  перейшли  у системний   підхід  грошових  переказів на рахунки  мами.  Тож  старенькі  антикварні  меблі   навколо не  змінюються  роками.  І  трішки  надкушений   міллю  килим на  підлозі зовсім  не  турбує  власника  помешкання.  Будинок, у якому  знаходиться   квартира, також  далей  від  новобудови. 

—  Як  бачиш!  — весело усміхається  він. Добрі  очі звужуються  і  шкіра  під  ними   вимережується  сіткою  дрібних  зморшків. Дідусь   схожий  на казкового  персонажа.   Худорлявий,  невисокого  зросту,   завжди  бадьорий  та  спортивний.  — Наскільки  зрозумів,  ти  не  поспішаєш  додому.  Що  знову  сталося?  — присідає  на  край  дивану.  —  Чи  передумала виходити  заміж  за  небажаного  нареченого?

—  З  чого ти  взяв, що Олексій  мені не  подобається?  — враз  насторожуюсь  на   підступне  питання. 

—  Очі у  мої  онучки  не  закохані,  тому  що  йде  вночі  на  зустріч  з  незнайомим  чоловіком,  тому  що   намагається  лишній  раз не  говорити  про  найважливішу  подію  у  житті. 

—  Гамзатов — порядна  людина  і  достойна  партія. Ми  з  дитинства  знаємо  про  необхідність  укладення  шлюбу.  Мабуть,  я щаслива. 

—     Ваші  батьки  вирішили  за  вас,  — сумно  стенає  плечима.  — Я сподівався, ти  обиратимеш  серцем,  а  не  холодним  розрахунком,  притаманним   Віктору. 

—  Тато  кругом  шукає  вигоду  — і  це  не  таємниця.   Однак  рішення  про одруження  прийнято  доволі  давно.  Не  розумію   хвилювання  мами.  Доведеться  їхати. 

—   Спробуй  з  ними  не  сваритись.  Будь  розумнішою і   вище.  Все  з часом  владнається.

—  Дякую,  мій  хороший,  — міцно  обіймаю  близьку  людину.  В  обіймах  затишно  та  спокійно.  Якби  моя  воля, переїхала  до нього. Раніше  питання   переїзд до дідуся  підіймалось.  Проте мама  заперечила,  нервуючи  через втрату  контролю  над   дочкою.  На її думку,  мій  перехідний  вік  затягнувся і  потребує  уважного спостереження  зі сторони  батьків.  Насправді  вона  банально  боялась,  що зустріну  іншого хлопця,  що відмовлю  Олексієві. 

—  Збирайся, а  я  викличу  таксі, — лагідно  промовляє  дідусь.   Неспішно  покидає кімнату,  дозволяє  опанувати   думки  й  себе.  Зараз  мені  знадобляться  сили  на   душевну  розмову  з   батьками. 

З  невеличкої  шафи  дістаю  запасний  одяг  — джинсові  шорти і  довгу  білу  футболку,  розірвану  в  області  живота.   А  ось із взуттям  справжнісінька  халепа,  тому  що воно  вологе  після  нічних  подій  та   зовсім  брудне.     Радує,  що не потрібно  нікуди  заїжджати  чи  перебувати у   громадських місцях. 

—  Дідусю, на  телефоні.  Тримаємо  зв'язок. Я  спробую  увечері   до тебе  вирватись.  

—  Наталко,  краще сходи  з  нареченим  на  морозиво.

—  Я  куплю чогось  смачненького   і  обов’язково  навідаюсь.

—  Гарного  дня,   дитинко,  — з порогу   кидає   він.  Моїй  дочці  передавай  привіт!

—  Добре,  — мій  голос  звучить  з нижніх  поверхів.   Я  знову  оминаю   ліфт,  з  шаленою  швидкістю  злітаю  сходовими маршами  й  одразу  ховаюсь  в  машину  таксі,  поки  водій  не помітив  моїх  мегачистих  кедів. 

Сонце  височіє  над  міськими  багатоповерхівками,  без  жалю  прогріває гарячим  промінням бруківку  та асфальт.  Тільки  ранок, а  дихати  нічим. Поки  дістаємось  до мого  будинку  на протилежному  кінці  міста,  футболка  та  волосся  прилипають  до  тіла.    Єдиною  мрією  залишається  прохолодний  душ,   кімната  з  кондиціонером.  Такою погодою  тільки  в  басейні  сидіти, а  не  вештатись містом у  пошуках  романтичних  пригод. Чому  романтичних?  Бо назвати  моє  випадкове  знайомство  з  Євгеном  інакшим чином  складно. А про  заплановану  виставку  взагалі  мовчу.