РОЗДІЛ 4 "Боржниця"

Я  чекаю, поки  підійме слухавку.  Чекаю,  і  подумки згораю від  цікавості,  ревнощів  та  ще чогось  дивного, що  коктейлем  Молотова вирує  у свідомості.  Мить — і  скажу  необдумане  слівце. Чому не відповідає? Чому   тягне час ?  Очікує  третього  дзвінка?   Нарешті Євген тягнеться  до  гаджета.

-Схоже,   сталась  екстремальна  подія.  

Трішки  відвернувшись вбік, він  уважно  вислуховує  свого  співрозмовника,  інколи  вставляє  кроткі    репліки,  з яких  не  зрозуміло  про  що йдеться.  

Скінчивши, переводить  на мене  чорні,  глибокі  очі,  у  яких   відбивається   маленька,  зніяковіла  Наталка. 

-То як  щодо кави  або чаю?

-Пізно,  мені  варто повертатись   додому.    До речі,   я хочу  забрати свій  телефон.    

Євген   знову  нагороджує  мене   стриманим  поглядом.   Без зайвих слів   скидає  швидкість і, знайшовши місце  для  розвороту,   вправно вивертає  кермо.  Схоже,  чоловік  образився  за  відмову  від  напою.  Але ж  це  занадто  по-дитячому виглядає  зі сторони.    Чи я  банально не розбираюсь в  чоловічому  характері?   Євген значно старший,   з  ним   складніше,  з ним не  так  відверто й   просто, як  з  однолітками.  

У  своїх  сумнівах  втрачаюсь,   заводжусь,  нервую. 

-З’їси губу, — вимовляє  Солохов, чим  дражнить  до сорому.  —     Виставка  о котрій?  

-З  десятої  до восьмої   вечора,  —  шепочу  ні  жива  ні  мертва.   Ідея  зі  спільною прогулянкою вже не здається  настільки  класною,  бо  я  ж  наче  наречена.  Що про  мене  подумають батьки  Гамзатова, коли дізнаються  про  походеньки   без п’яти  хвилин  невістки.  

-Спасувати  не вдасться,  — прочитавши  моїй  невеселі  думки,  виносить  вердикт  співрозмовник.  — Відмову  від  кави  приймаю,  а  ось  про  нову  зустріч домовляємось.   

-Ти  не будеш  проти, якщо   візьму  подружку?  

-Подружку?  — хмурить  брови.  — Я  не  прихильник колегіальних   побачень.   Вона  ж  почуватиметься  третьою зайвою.  Не  жорстоко  ставити   товаришку  у  подібне  положення?  

-Тоді  запроси    друга, —  зі всіх сил  намагаюсь  викрутитись.    

-Ні, мої    знайомі  одруженні,  виховують  дітей  та  ведуть   домашній,  осілий  спосіб  життя.  

-Скільки ж  тобі  років?  — питання виривається  різко, думки не встигають  втримати   язика.  

- Тридцять    один.  Тебе  це  бентежить?  Ніколи  не  ходила  на  побачення  з   дорослим  чоловіком?  

-Тобто,  ти  запросив  мене на побачення?  

Євген  заганяє  в  ступор.  Його  репліки  провокаційні,  очі  — блискучі,  настільки  звабливі,  що у  них  хочеться   затонути.  

-Взагалі-то  скритий  підтекст  ховався  у  твоїй  пропозиції   стосовно  космовиставки,  бо  запропонував  світський захід.   

Обурення  підбирається  під  самісіньке  горло. Я  роблю  кілька   вдихів  і  все не здаюсь.  

-У  такому  разі  поясни,  яка  різниця  між   твоєю  версією  і  моєю,  між відвідуванням  театру  і  виставки про космос?   

- Сходимо   на  два  заходи,  тоді зрозумієш!  

 Знайомий  дарує   чарівливу   усмішку  та   підбадьорливо  підморгує.   Він  зупиняє машину  біля  мого  будинку.  Нам  час прощатись, але не вирішеними залишається   безліч  питань.  Наприклад,  з моїми  речами,  з  телефоном  та  ремонтом  машини,  про яку   коротенькою  поїздкою  навіть  словом  не  обмовились.  

-Усі спірні  питання  обговоримо  завтра,   —  знову  зчитує  думки  водій  позашляховика.  —  Як говориться,   ранок  вечора  мудріший.  

-Не  люблю  відкладати  на  завтра  те,  що  може вирішитись  сьогодні.  

-Ти не проти проекспериментувати? —  його очі звужені, із них сочиться пильність до моєї персони.  

- Я за те, щоб однозначно зустрітись.  Нам потрібно розв'язати питання з ремонтом автівка.  Я хочу  відшкодувати завдану тобі шкоду. Я маю можливість оплатити затрати.

- Маленька і самостійна. Добре,  завтра  матимеш вдосталь  часу  протягом дня, щоб ретельно обдумати свій варіант пропозицій,   а поки тримай, —  чоловік нахиляється до бардачка та наче ненароком торкається мого коліна, відкриваючи його. Моїм тілом пробігає імпульс, а мозок плавиться як  морозиво  під  палючими променями сонця.   На   перший  план виступають  нездійсненні мрії: протягнути руку і торкнеться його смуглої шкіри, протягнути руку,  щоб  твій  недвозначний  натяк знайшов відгук в його душі. Чомусь  хочеться вірити, що я також не байдужа  чоловікові.  Наступної миті на світ з'являється моя жіноча сумка.

-Невже? — здивовано питаюся.  Я кидаюсь оглядати вміст, і  знаходжу всі свої речі цілими та неушкодженими. А головне я знову власниця свого мобільного телефону.

- Нато, пам'ятай, тепер ти моя  боржниця.  Завтра я чекатиму дзвінка. Мій номер у тебе є, тож не соромся і набирай. 

Бажання  йти від чоловіка категорично  відсутнє.   Невидима сила тягне до нього, змушує серце тріпотіти у його присутності. Я ніколи раніше не відчувала подібних емоцій  поруч  з  Олексієм,  хоч  він  яскравий  представник  чоловічої краси.   Серце робить кульбіт,  а душа,  зірвавшись,  летить ген далеко за обрій.

- Зачекай, будь ласка, я допоможу тобі вийти, —  галантно пропонує Євген. Без  моєї згоди чи відмови він  першим  виходить із  затишного  салону у темряву холодної післягрозової ночі.  Мені  до вподоби його знаки уваги, тому виходжу з машини з високо піднятою головою, як справжня королева. Та,  мабуть,   у присутності Солохова будь-яка дівчина почуватиметься неперевершеною.  

- На добраніч,  —  звучать в спину, коли ховаюся у темній  пащі під'їзду. Я швидко, швидко підіймаюсь     сходовими маршами на шостий поверх. Ліфтом не користуюсь зумисне. Сподіваюсь, фізичні навантаження розвіють думки  та  виженуть  з мозку   згадки  про Євгена.