Розділ 63. Трон на краю безодні

   Рейвен спускався кам'яними сходами, які, здавалося, уходили в саме лоно планети. У вузьких коридорах панувала густа напівтемрява, яку розбавляли лише поодинокі спалахи фосфоресцентного моху, але хлопець не потребував смолоскипів. Він відчував дорогу шкірою, кров'ю, кожною клітиною свого єства. Гора над ним більше не була безжиттєвою громадою каменю. Вона стогнала, рипіла й вібрувала, немов чудовисько, що прокинулося після тисячолітнього сну. Цей рокіт доносився з глибини, важкий і ритмічний, як биття колосального серця.

   З кожним кроком униз повітря ставало дедалі щільнішим. Магія владики драконів, що колись була його власною суттю, тепер торкалася його обличчя колючим, крижаним протягом. Вона впізнавала його. Ледь відчутне поколювання на кінчиках пальців змінювалося пекучою пульсацією у скронях. Рейвен чітко розумів, що йде на вірну смерть. Його магічні канали, пошкоджені виром очищення й остаточно надломлені ударом Кайана в саду, були подібні до тріснутої посудини. Будь-який, навіть найпростіший магічний випад із боку ворога міг знищити його, перетворивши на хмару сірого попелу.

   Але, всупереч логіці та страху, всередині нього міцніла дивна, майже містична впевненість. Він не був один. Він відчував невидиму нитку, що тягнулася до Ейрін, і цей зв'язок давав йому сили переставляти ноги, коли легені відмовлялися вдихати важке, насичене вологою повітря. Ним керувала сила, давніша за магію безсмертних, це була сила судимого.

   Нарешті коридор обірвався, і Рейвен опинився на широкому майданчику, вирубаному всередині скелі. Видовище, що відкрилося йому, змусило б будь-якого смертного впасти ниць. Величезна печера освітлювалася гігантськими брилами фіолетових і білих кристалів, що вросли у склепіння. Світло в них не було статичним, воно тремтіло, переливалося й циркулювало між гранями, створюючи ілюзію живого, дихаючого організму. Попереду через глибоку розколину, що уходила в непроглядні надра землі, був перекинутий вузький кам'яний місток без перил.

   За містком підносилися подвійні двері, висічені з каменю. Вони були розчинені навстіж, і з прорізу виривалося сліпуче, пульсуюче світло, що супроводжувалося хвилями такої міці, що каміння під ногами Рейвена почало дрібно кришитися. Звідти ж доносився крик, чоловічий, повний лютої радості та болю. Слова були нерозбірливі, вони зливалися з гулом гори, перетворюючись на первісне ревіння.

   Рейвен зробив глибокий вдих, намагаючись угамувати тремтіння в руках. У цю мить він боявся не за себе. Його терзала думка про Ейрін. Про ту нестерпну порожнечу, яка обрушиться на неї, коли його іскра згасне в цьому підземеллі. Вони щойно знайшли одне одного, щойно склеїли осколки своїх розбитих життів, і ось доля знову вимагала кривавої плати.

 - Прости мене, кохана, - прошепотів він і ступив на місток.

   Крок за кроком над безоднею він наближався до джерела хаосу. Кожен рух коштував йому неймовірних зусиль, магія Кайана тиснула на нього, намагаючись скинути вниз, але Рейвен ішов із гордо піднятою головою. Він не ховався й не крався. Він входив у свої володіння як істинний господар, нехай і позбавлений корони.

   Минувши кам'яні двері, він опинився в залі владики. Це була колосальна споруда, храм усередині скелі, чия стеля губилася у вишині. Стіни були облицьовані полірованим шунгітом, що відбивав шалений танець фіолетових блискавок. Магія тут була настільки концентрованою, що в Рейвена запаморочилася голова, а присмак міді на язиці став майже нестерпним.

   У центрі зали, на підвищенні, стояв кам'яний трон. Він був інкрустований кристалами, які пульсували в такт із серцем гори. Поруч із троном метався Кайан. Він більше не скидався на того статного юнака зі школи безсмертних. Його одяг був обпалений, шкіра набула землистого відтінку, а очі горіли неприродним, вугільно-чорним полум'ям. Він реготав, розвівши руки в боки, і кричав у порожнечу, звертаючись до невидимих тіней.

 - Я відчуваю її! - лементував Кайан, не помічаючи того, хто увійшов. - Уся міць світу в моїх руках! Тепер вони всі схилять голови! Ілліріон, старійшини... вони вмиються власною кров'ю! І Ейрін... моя прекрасна Ейрін більше не зможе мені відмовити. Вона стане моєю королевою, хоче вона того чи ні!

   Темрява клубилася навколо нього темним вогнем. Було видно, як сила бореться з носієм: обличчя Кайана то і діло спотворювалося від болю, по шиї повзли чорні вени, але він, немов охоплений гарячкою, вірив у свою всесильність. Рейвен вийшов на середину зали. Його кроки по дзвінкому каменю змусили Кайана замовкнути. Той різко обернувся, а його усмішка стала ширшою, оголюючи ясна. Він повільно спустився з підвищення, на якому стояв кам'яний трон, і заговорив.

 - Ти прийшов? Прийшов подивитися, як я забираю те, що ти не зумів утримати? - Кайан обвів рукою залу, і фіолетові іскри зірвалися з его пальців. - Подивися на це місце. Це мій дім. Моя сила.

 - Це місце ніколи не стане твоїм домом, Кайане, - спокійно відповів Рейвен, не відриваючи погляду від почорнілих очей суперника. - Ти вкрав ключ, але ти не знаєш, як керувати дверима. Сила владики бореться з тобою. Я бачу це. Вона не бажає підкорятися тому, в кому немає нічого, крім жалюгідної образи та ревнощів. Вона відчуває присутність істинного господаря, і це зводить її з розуму.

   Кайан скривився, а його плече смикнулося в судомі.

 - Істинного монстра, ти хотів сказати? Так, вона бореться. Вона мечеться в моїх жилах, випалюючи все на своєму шляху. Але знаєш що? Щойно я знищу тебе, магія прийме неминуче. Ти єдина перешкода, єдиний якір, який утримує її від остаточного злиття зі мною. Варто твоєму серцю зупинитися, і вона зрозуміє, що в неї залишився тільки один господар. І тоді... тоді світ дізнається, що таке справжній бог.

 - Вона ніколи й нікому не підкориться, - Рейвен зробив крок вперед, і його голос звучав гулко під склепіннями храму. - Ти думаєш, що п'єш із джерела, але насправді ти п'єш отруту. Вона зжере тебе, Кайане. Спалить зсередини, залишивши на цьому троні тільки купку холодного попелу, а потім повернеться в кристали, щоб чекати на нового підходящого носія. Ти живий тільки завдяки тому, що в мене все ще б'ється серце. Поки я живий, частина темряви впізнає мене й не дає іншій частині знищити тебе миттєво. Я твій єдиний шанс не перетворитися на прах просто зараз.