Розділ 61. Попіл на білому мармурі

   Повітря перед входом до храму загусло, перетворившись на невидиму, але майже відчутну перешкоду. Рейвен ударив плечем у масивні стулки, і ті піддалися не одразу, ніби зсередини їх підпирала чиясь крижана, нелюдська воля. Коли засув нарешті зірвався, із глибини святилища вирвався потік такого холоду, що іній миттєво вкрив сходи й перила. Це не був холод зими, це був холод порожнечі, подих самої безодні, яку він триста років тому залишив у минулому світі.

   Рейвен влетів усередину, і його серце на мить пропустило удар. Посеред зали, на оскверненій рунами підлозі, лежала Ейрін. Її світла сукня здавалася сірою плямою в сутінках храму. Вона була живою, він бачив, як судомно здіймаються її груди. Але виглядала так, ніби з неї викачали саму суть життя.

 - Ейрін! - його голос зірвався на хрип.

   Він кинувся до неї, ковзаючи по обледенілому мармуру. Підхопивши її на руки, Рейвен відчув, як її тіло б'є велике тремтіння. Вона була лякаюче легкою. Усередині нього все кричало від люті, але він розумів, що залишатися в цьому оскверненому місці не можна. Магія, яку ввібрав Кайан, залишила по собі отруйний слід, що роз'їдав саме простір.

   Піднявши її, він майже бігом виніс дівчину на вулицю. Сонячне світло здалося йому неприродньо яскравим і колючим. Він обережно посадив Ейрін на дерев'яну лавку біля підніжжя храму, притримуючи за плечі, щоб вона не впала. Її очі повільно розплющилися, і в них плескався такий відчай, що Рейвену захотілося заквилити.

 - Дихай, рідна, дихай... - шептав він, стираючи доріжку крові з її підборіддя. - Що тут сталося? Де він? Де Кайан?

   Ейрін судомно зітхнула, хапаючись за його рукави. Її пальці були крижаними.

 - Він... він усе знав, Рейвене, - прошепотіла вона, і кожне слово давалося їй важко. - Він підслухав нас біля вікна. Він підготував пастку... давній ритуал вилучення. Він забрав сферу. Він не просто випустив темряву, він... він впустив її в себе. Я намагалася зупинити його, але сфера лопнула, і хаос обрав його. Він став ним. Він став новим владикою.

   Рейвен завмер, його руки мимоволі стислися. Він приклав долоню до її грудей, туди, де ще вранці мірно пульсувало перламутрове світіння. Порожнеча. Гудка, мертва порожнеча. Він більше не відчував зв'язку з тією силою, яку Ейрін зберігала в собі триста років. Нитка, що пов'язувала їх через темряву, була перерізана гартованим залізом зради.

 - Де він зараз? - голос Рейвена став лякаюче спокійним. Це було спокій людини, яка щойно прийняла своє останнє рішення.

 - Він зник... - Ейрін заплющила очі, її щокою покотилася сльоза. - Спалах темряви поглинув його прямо в центрі храму. Він пішов униз, у надра. Туди, де пульсує джерело... У ту саму печеру, що розташована під містом, у саме серце гори. Він хоче насититися від кристалів. Якщо він добереться до зали владики, його вже ніхто не зупинить.

   Рейвен різко встав. Його обличчя перетворилося на маску із суворого граніту. Погляд сковзнув на двері храму, за якими ховалася дорога в пекло.

 - Де розташований вхід до цієї печери? - запитав він, не обертаючись.

   Ейрін на силу підвелася, дивлячись на нього з наростаючим нерозумінням і страхом.

 - Рейвене, що ти задумав? Ти слабкий! Твої канали пошкоджені, ти заледве стоїш на ногах! Ти не зможеш протистояти йому зараз, коли в ньому вирує вся міць двох світів! Ми повинні покликати батька, повинні скликати раду...

   Хлопець повільно обернувся до неї. В його очах не було страху, тільки нескінченна, випалена печаль.

 - Немає часу на ради, Ейрін. Поки старійшини сперечатимуться про закони й правила, Кайан зжере це місто. У цієї задачі є тільки одне рішення, - він гірко усміхнувся. - Я істинний спадкоємець цієї сили. Вона впізнає мене, навіть якщо я позбавлений магії. Якщо я не зможу перемогти його в чесному бою, я зроблю те, що мав зробити триста років тому. Я загину разом із ним. Як останній істинний господар могутності, я єдиний замок, який може захлопнутися назавжди. Якщо помру я, перерветься і ланцюг спадкоємності. Він не зможе утримати темряву без мене. Вона випалить його дотла, а разом із ним загине й сама сила, не знайшовши нової домівки.

   Ейрін скрикнула й спробувала піднятися, заточуючись від слабкості. Вона схопила його за руку, і її очі благали про милосердя.

 - Ні! Я проти! Ми щойно знайшли одне одного! Ми пройшли через вічність, щоб бути разом! Ти не можеш знову залишити мене одну!

   Рейвен м'яко перехопив її долоні й притиснув їх до своїх губ.

 - Подивися на небо, Ейрін, - тихо промовив він, указуючи на важкі фіолетові хмари, що згущалися. - Якщо я зараз не зупиню цього божевільного, всі твої старання, усі твої трьохсотлітні тортури й наші спільні страждання будуть марними. Світ, який ти врятувала ціною свого життя, знову перетвориться на згарище. Я не дозволю тобі померти вдруге. Не від моєї руки і не від руки того, хто вкрав моє прокляття.

   Ейрін дивилася на нього, і в її душі відбувалася страшна боротьба. Вона бачила, що сперечатися марно: перед нею стояв не учень школи, а король, який вирішив захистити свій народ ціною власної душі. Вона повільно опустила голову, визнаючи його право на цей вибір.

 - Вхід... - прошепотіла вона, ковтаючи сльози. - Він усередині храму. За головним кристалом одкровень стоїть стара книжкова шафа з чорного дерева. Третя полиця знизу... там є прихований важіль у вигляді голови дракона. Це прохід у надра, таємна тропа перших старійшин, що веде в саме серце гори.

   Рейвен кивнув, коротко й рішуче. Він востаннє подивився їй в очі, закарбовуючи в пам'яті її бліду, знівечену, але все ще нескінченно прекрасну.

 - Я кохаю тебе, - кинув він і зірвався з місця, ховаючись у храмі.

 - Рейвене! Повернись! - крикнула вона йому навздогін, але її голос потонув у наростаючому гулі, що йшов з-під землі. Гора почала стогнати, вітаючи нового господаря.

   Ейрін спробувала зробити крок услід за ним, але сили остаточно покинули її. Вона осіла на лавку, відчуваючи, як світ навколо починає рушитися. Але сумувати їй не дали.