Розділ 60. Народження тіні під білими склепіннями

   Важкі стулки дверей храму замкнулися з глухим, остаточним звуком, який відлунням пронісся під високим куполом, завмираючи десь у вишині серед застиглих ликів кам'яних старців. Ейрін зробила всього кілька кроків до центру зали, до того самого кристала, який ще нещодавно показував Рейвену видіння можливого апокаліпсису. Але зараз кристал мовчав, а його грані були тьмяними, ніби саме святилище затамувало подих у передчутті чогось блюзнірського.

   Щойно її взуття торкнулося ритуального кола, Ейрін завмерла. Повітря навколо неї раптово стало в'язким, як смола, що застигає. По шкірі пробіг крижаний розряд, а магічні пута невидимі, але важкі, миттєво обвили її зап'ястя й кісточки. Це не була груба магія воїна, якою зазвичай користувався Кайан. Це було дещо древнє, знайдене з пильних заборонених сувоїв, що пахло гниллю та старою кров'ю.

   Вона різко обернулася, і слова запитання вже застигли на її губах, але так і не зірвалися. Кайан стояв біля дверей, і його обличчя більше не зображало каяття. Губи хлопця викривилися в торжествуючій, майже божевільній усмішці, яка перетворювала його зазвичай красиве обличчя на маску чужої, лякаючої істоти. Він почав повільно обходити її по колу, карбуючи кроки, і звук його підошов об мармур здавався Ейрін ударами молота по кришці труни.

 - Дарма ти зрадила мене, Ейрін. Дарма відкинула ту чистоту, яку я тобі пропонував, - заговорив він, і його голос, зазвичай дзвінкий, тепер вібрував від стримуваної люті й гарячкового збудження. - Якби ти не обрала цього волоцюгу, я б ніколи не став крастися за вами тінню. Я б не притискався вухом до твого вікна, ловлячи кожне слово вашого шепоту. Я б не дізнався про вашу прекрасну таємницю про сферу, про темряву і про ту могутність, яку ти так самовіддано ховаєш під ребрами.

   Ейрін похолола. Її найгірші побоювання підтвердилися, а їхній секрет перестав бути секретом.

 - Ти навіть не уявляєш, який дарунок мені зробила, - Кайан зупинився прямо перед нею, його очі виблискували гарячковим, нездоровим вогнем. - Ти сама створила для мене шанс. Шанс стати тим, кому ти більше не зможеш відмовити. Тим, чия міць змусить тебе впасти на коліна не з жалю, а з благоговіння.

   Дівчина спробувала зробити крок назад, вирватися з заціпеніння, але наштовхнулася на невидиму стіну. Повітря навколо неї заіскрилося золотом, а на підлозі, проступаючи крізь віковий пил, спалахнули руни забороненого бар'єру. Вона була в пастці, у самому серці святилища, яке Кайан перетворив на вівтар свого марнославства.

 - Навіщо ти це робиш, Кайане? - голос Ейрін тремтів, але в ньому все ще була твердість. - Зупинися, поки не пізно. Ти не розумієш, у що вв'язуєшся. Ця темрява не дарунок. Це живий кошмар, який зжере тебе зсередини. Якщо ти не відпустиш мене зараз, ти пошкодуєш про кожну секунду цього божевілля.

   Кайан закинув голову й розсміявся. У цьому сміху не було нічого від того хлопця, з яким вона росла.

 - Пошкодую? Про що мені шкодувати, Ейрін? У мене немає вибору! Варто тобі вийти звідси й розповісти батькові про мій напад, і мене викинуть як паршивого пса. Варто тобі вдягнути обручку цього Рейвена, і я стану посміховиськом для всього міста, знехтуваним слабаком, якого проміняли на безрідного. Я нічого не втрачаю!

   Він підійшов упритул до бар'єру, і його обличчя було за сантиметри від її обличчя, відокремлене лише магічною перешкодою.

 - Або ця темрява обере мене й подарує мені трон, про який безсмертні навіть не сміють мріяти, або я просто здохну тут, у тебе на очах. Але тоді твій секрет вирветься на волю, і всі дізнаються, хто ти така насправді. Темрява повернеться до свого господаря, і Рейвен обрушить на цей світ ту саму криваву війну, якої ти так боялася. Я або виграю все, або просто не побачу того попелу, на який перетвориться цей світ. Для мене обоє варіантів кращі, ніж життя без тебе.

   Ейрін спробувала підійти ближче, достукатися до залишків його розуму, закликати до тієї дружби, що пов'язувала їх роками.

 - Кайане, будь ласка... Це не ти говориш. Це твоя образа. Ця темрява... вона вже почала впливати на тебе крізь тріщину в сфері. Вона живиться твоїм гнівом!

 - Замовкни! - викрикнув він, виставивши руку вперед.

   Спалах магії безсмертних, знівечена його злобою, ударив у бар'єр. Ейрін охнула, відчуваючи, як сфера всередині її грудей відгукнулася болісним поштовхом. Ноги підкосилися, і вона повільно опустилася на холодний камінь, притискаючи долоні до серця.

   Кайан не втрачав часу. Він почав шептати заклинання, від яких повітря в храмі стало крижаним. Його руки рухалися в повітрі, креслячи складні, ламані візерунки, що світилися багровим. З кожним словом Ейрін відчувала, як невидимі пазурі впиваються в її сутність, намагаючись витягти назовні те, що вона так довго й болісно приховувала.

 - Виходь... - сичав Кайан, а його обличчя спотворилося від напруги. - Виходь до нового господаря!

   За мить із грудей Ейрін почало проступати світіння. Це не було м'яке світло безсмертних. Це була пульсуюча, перламутрова сфера, всередині якої, ніби розлючені змії, клубилися потоки абсолютно чорної магії, що переливалися фіолетовим вогнем.

   Тріщина, яка виникла після вчорашнього удару, почала рости просто на очах. По поверхні сфери побігли зигзаги, схожі на блискавки. Ейрін закричала від болю, коли сфера остаточно покинула її тіло, зависнувши в повітрі між нею та Кайаном. Пролунав звук, схожий на дзвін кришталю, що розбивається. Сфера лопнула.

   Чорний туман, густий і маслянистий, миттєво заповнив магічну клітку. Темрява не була просто енергією, вона була волею, що жадала плоті й крові. Вона билася об золотисті руни бар'єру, як несамовитий звір, шукаючи найменшу лазівку, щоб вирватися й поглинути все живе навколо. Повітря в храмі наповнилося шепотом тисяч голосів, які обіцяли могутність і вічне забуття.

   Кайан дивився на це буйство хаосу із захватом. Він сміявся як божевільний, розвівши руки в боки, ніби підставляючи груди під удар стихії. Він ступив усередину бар'єру, свідомо руйнуючи свій захист.