Розділ 51. Тінь забутого минулого

   Увесь день Рейвен провів у чотирьох стінах своєї кімнати, замкнений не магією чи замками, а власним страхом. Він сидів на краю вузького ліжка, обхопивши голову руками, і вслухався у биття власного серця, яке тепер здавалося йому занадто гучним і неспокійним. Перед очима, наче випалене клеймо, стояв образ тієї дівчини на галявині. Золотисте волосся, летюча хода і сміх, від якого всередині все переверталося.

   Це була Ейрін. Він знав це так само достеменно, як знав смак власної крові чи холод могильних плит. Але ця впевненість не приносила полегшення. Навпаки, вона душила його.

   Частина його єства, та сама, що триста років пробиралася крізь киплячі води виру очищення, рвалася назовні. Він хотів вибігти в сад, упасти перед нею на коліна, торкнутися її рук і запитати: «Як ти? Чи пам'ятаєш ти мене? Чи пам'ятаєш той кинджал, ту жертву, яку ти принесла заради монстра?»

   Але інша частина, більш гірка й навчена болем, змушувала його залишатися на місці. Він дивився на свої руки, позбавлені колишньої могутності, які тремтіли від слабкості. Він більше не був тим великим воїном чи спадкоємцем трону. Він був уламком людини, заледве склеєним магією старійшини. І якщо Ейрін пам'ятає його... якщо вона пам'ятає все, що він коїв, будучи на межі перетворення на владику драконів... чи не захоче вона закінчити розпочате? Звичайний магічний удар, якого за колишніх часів він би навіть не помітив, тепер міг стати для нього фатальним.

   А що, як вона не пам'ятає? Що, як вона щаслива тут, у цьому сонячному місті, де немає воєн, крові й демонічної темряви? Чи мав він право рушити її спокій своїм з'явленням? Його присутність була нагадуванням про найчорніший період її долі. Рейвен боявся, що, ставши свідком її нового життя, він побачить у її очах або крижану ненависть, або, що ще страшніше, повну байдужість незнайомки.

   Йому приносили легкі перепічки, ароматний мед і фрукти. Він змушував себе їсти, хоча кожен шматок застрягав у горлі. Йому потрібно було відновитися. Потрібно було набратися сил, щоб бодай мати можливість піти. Але куди? Чи міг він просто зникнути, так і не отримавши відповідей? Його одержимість, виплекана століттями поневірянь, не дозволила б просто повернути назад.

   Коли на місто безсмертних опустилися оксамитові сутінки й будівлі почали підсвічуватися м'яким внутрішнім сяйвом каменю, Рейвен усе ж наважився вийти. Він рухався обережно, кутаючись у простий плащ, намагаючись злитися з тінями дерев і виступів стін. Його ноги, все ще трохи неслухняні, ступали по м'якій траві заднього дворика маєтку.

   Він завмер за широким стовбуром сріблястого дуба, затамувавши подих. І там, в альтанці, залитій світлом магічних світляків, він знову побачив її. Ейрін сиділа на лавці, відкинувши голову назад і підставивши обличчя нічному прохолодному повітрю. Поруч із нею сидів той самий хлопець, статний, із правильними рисами обличчя й відкритою усмішкою. Вони про щось переговорювалися. Рейвен не чув слів, до нього долітали лише уривки фраз і їхній спільний, безтурботний сміх.

   Його серце стислося так сильно, що в очах потемніло. Біль був фізичним, він розходився від грудей до самих кінчиків пальців. Він дивився, як цей чужак торкається її руки, як він поправляє пасмо її волосся, що вибилося, і як Ейрін у відповідь усміхається йому тією самою усмішкою, яку Рейвен вважав приналежною тільки йому одному.

   Вона забула його. У цьому не було сумнівів. У її погляді не було й тіні тієї болісної боротьби, яку вона вела за його душу. Вона була чистою, спокійною і... коханою кимось іншим.

   «Я запізнився на триста років», - пронеслася в його голові гірка думка. - «Я йшов до неї крізь пекло, а прийшов до чужого вівтаря».

   Він уже збирався розвернутися й піти назад у свою кімнату, щоб зібрати речі й зникнути в ночі, коли за його спиною почулися м'які кроки. Рейвен здригнувся, але не встиг сховатися. Перед ним стояв Ілліріон. Старійшина дивився на нього з розумінням, у якому проглядала печаль. Він простежив за поглядом Рейвена, спрямованим на альтанку, і тихо заговорив:

 - Красива пара, чи не так? Це моя донька, Ейрін. Вона гордість нашого роду, одна з небагатьох, хто досяг рівня безсмертя у настільки юному за нашими мірками віці.

   Рейвен змусив себе розтиснути кулаки, а голос його пролунав глухо:

 - Вона... вона ваша донька?

 - Так, - Ілліріон кивнув, продовжуючи спостерігати за молодими людьми. - Але її шлях не був легким. Кілька місяців тому з нею сталося дещо дивне. Вона просто почувалася зле під час прогулянки в горах, повернулася додому й упала в глибокий, неприродний сон.

   Рейвен напружився, а його слух загострився.

 - Що це був за сон?

 - Ніхто не знає, - зітхнув старійшина. - Найкращі цілителі міста намагалися її розбудити. Магія не діяла, трави не допомагали. Вона лежала бліда, холодна, немов її душа покинула тіло й блукала десь дуже далеко. Ми боялися, що вона не повернеться. Але тиждень тому, якраз у той день, коли тебе винесло на берег озера, вона розплющила очі.

   Рейвен відчув, як по спині пробіг холодок. Збіг? Чи нитка, що зв'язує їх, спрацювала як провідник, повернувши її до тями саме тоді, коли він торкнувся землі цього світу?

 - І як вона тепер? - запитав він, не зводячи очей з Ейрін.

 - Вона прокинулася іншою людиною, - відповів Ілліріон, і в його тоні почулася задумливість. - Ніби вона прожила ціле життя за той час, поки спала. Вона стала тихішою й мудрішою, а в її очах іноді прослизає така печаль, якій не місце в нашому місті. Вона каже, що бачила уві сні інший світ, холодний, охоплений полум'ям і кров'ю. Ми списали це на марення виснаженого розуму, але вона наполягає, що там вона мала щось завершити.

   Рейвен проковтнув клубок у горлі. Значить, вона не забула. Образи іншого світу переслідують її, але вони для неї лише кошмарний сон, фрагменти іншої реальності, що не має стосунку до її теперішнього «я».